— Я бачу... По твої очах бачу — любиш ти Єгора.
— Не знаю... Не знаю,— вимовляє, розгубившись, дівчина, відчуваючи, як очі її проти волі наливаються слізьми.
— Гуляв він трохи з Катериною, та вона вийшла заміж па хутори.
Наче важкий камінь звалився з дівочих плечей, але не спинити вже сліз, що виступили й тремтять на довгих віях... Тільки погляд темно-синіх очей став іншим, заіскрившись радісними вогнями, нестримним щастям, чистими почуттями. "Так можуть світитися очі тільки в людини, яка любить",— подумала Зінька, обіймаючи подругу.
— Ось ми й щасливі з тобою... Обидві щасливі.
— А ти, Зінько, ти теж любиш?
— Ой не питай! Караюсь, мучуся з того, а люблю... Люблю так, що власне б життя йому віддала.
— А як же твій чоловік?
— Не думаю я тепер за нього. І боюся думати,— з сумом промовила молодиця.
Ні слова більше не говорячи, вона захлюпотіла в ночвах. Води виявилось мало, і Зінька, взявши відра й коромисло, подалась до річки.
Не бачила вона, як з-під воріт Шумейкового дворища з ґелґанням вилізла стара гуска, а за нею викотились маленькі гусенята в темно-жовтуватому пушку. Вони дріботіли червоними ніжками слідом за гускою, зашпортувались об траву, падали, підводились і бігли далі.
За ворітьми лунав жіночий голос:
— Гиля! Гиля!
Ось розчинилася хвіртка, і з двору на вулицю вийшла Віра з хворостиною в руках.
Гусячий виводок поспішав до річки. Незабаром гуска-мати, вигинаючи шию, пила воду, а їй наслідували гусенята, задираючи в небо ніжпо-рожеві дзьобики.
Зінька набрала повні відра води, поставила їх на кучерявому спориші, а сама заходилася мити ноги. Вода була ще прохолодна, але така чиста й прозора, що було добре видно, як пересувались за течією дрібні черепашки й пісок. Табунці дрібної риби пливли проти течії, виблискуючи під сонцем лускою, і Зінька замилувалася ними.
Раптом чиясь тінь упала на воду. Зінька обернулась і побачила зблідле обличчя Віри. В тонких пальцях її гнулася лозина, а в очах світилась така палаюча лють, такі неприховані ревнощі, що Зінька теж одразу зблідла, стежачи за лозиною, а в голові вихором знялися думки:
"Вона знає, що я зустрічаюся з Прохором. Знає... Певне, сказали їй... Бач, як злиться. Невже мене вдарить?.."
Кілька секунд вони мовчки дивились одна одній в очі.
— Ти навіщо мого чоловіка баламутиш? — запитала Віра якимсь неприродно задишним голосом. Губи в неї тремтіли, вуха стали рожевими, а на виску нервово пульсувала жилка.
Зінька дивилася сміливо на свою суперницю. їй навіть було приємно бачити Віру саме отакою лютою. "Нехай і вона помучиться. Не мені одній страждати. Чим я гірша від неї? Сама винна... З Прохором живе, а на Карпа задивляється. Про це всі люди знають, і Прохор знає... Він сам мені скаржився..."
— Любися з своїм Карпом,— промовила Зінька, сміливо дивлячись їй в очі.— Що, тобі одного чоловіка мало? Хочеш одразу двох мати. Гадаєш, люди нічого не бачать, не знають. А я полюбила твого Прохора й любитимуся з ним... І все одно моїм він буде! — говорила Зінька, вже не боячись сказати правду.— Що ти мені зробиш? Ну що? От знай, зустрічаюсь з ним... і зустрічатимусь. На зло тобі зустрічатимусь!
Віра широко розкритими очима дивилась на Зіньку, ше більше бліднучи на виду.
— У тебе є чоловік,— нагадала Віра, і Зінька болісно посміхнулася.
— Шукай вітра в полі... Він, певне, давно вже собі там якусь шахтарочку знайшов.
— Побійся бога, Зінько...
— А ти його боїшся? Сама чоловіка маєш і ще до іншого...
— Цить! Хтось почує...
— А мені що? — зухвало промовила молодиця.— Нехай чують. Нехай знають.
У Віриних руках тріснула лозина. Примруживши розлючені очі, вона погрозила:
— Запам'ятай, Зінько, я тобі цього ніколи не забуду й не прощу! Запам'ятай! — І, рвучко обернувшись, пішла додому. Вслід їй линув переможний Зіньчин сміх:
— Моїм Прохор буде! Знай! Причарую його ще дужче! Коли Віра зникла за ворітьми, тільки тоді Зінька опам'яталась.
"Що я наговорила їй? Навіщо? Вона ж Прохорові розкаже. Вона тестеві поскаржиться. А старий Шумейко крутий норов має. Не треба... Ой не треба ж було мені так говорити з нею".
Та інакше розмовляти з суперницею в ті хвилини Зінька не могла.
"Ну що ж, нехай мене лає, нехай гримає на мене Прохор за це — все стерплю від нього, аби зі мною був. Без нього життя тепер мені немиле". І Зінька, трохи заспокоївшись, взяла коромисло з повними відрами води собі на округлі сильні плечі й не поспішаючи пішла від річки.
Ні слова Зінька не сказала Ользі про свою недавню зустріч і розмову з Вірою, але спостережлива Ольга, глянувши в обличчя подрузі, зрозуміла, що та чимсь схвильована і навмисне уникає стрічатися з нею поглядом.
— Тебе хтось образив, Зінько?
— Ні... Хто ж мене міг образити... А що?
— По тобі бачу — щось ти замовчуєш від мене. Зінька глянула на Ольгу й довірливо запитала:
— Хіба помітно, що я сердилась?
— Помітно.
— Було таке... Оце зараз біля річки з Прохоровою дружиною зустрілася.
Але Зінька не стала розповідати подробиць, і Ольга не допитувалась, розуміючи й сама, що, очевидно, розмова між ними була гостра й дошкульна.
Разом прибирали подвір'я, вимітали сміття, чепурили призьбу, мили вікна, а потім, взявши мішки й лопату, рушили до кручі, й там Зінька зупинилась біля глинища, кінець якого зникав у моторошній темряві.
— Тут не тільки добра глина, тут і пісок є червоний.
— Боюся! — сказала Ольга, зазираючи у темний прохід.
— Чого ж боятися? Ми тут не перші, до нас люди були.— І вона звично й сміливо рушила вперед, а слідом за нею пішла назирці й подруга.
Аж на душі стало легше, коли Ольга вийшла з того страшного глинища, що нагадувало собою могилу.
— Більше я сюди не полізу нізащо в світі! — щиро призналася дівчина.— Віриш, доки я там була, мені все здавалося, що обрушиться над нами грунт і пас привалить. А тут яке сонце світить! — і Ольга, заплющивши очі, повернула своє лице до сходу, відчуваючи приємне тепло весняних променів.— Як хороше!
— Хороше! — промовила Зінька, відповідаючи цим словом на якісь свої потайні думи.— А тепер пішли звідси.
Жовто-червоним піском посипали стежечку від ґанку до воріт і щедро розсівали його й за ворітьми. Коли додому повернувся старий Рубан і побачив, який наведено порядок та чистоту, він мимоволі посміхнувся в довгі вуса й пообіцяв: