— Ой, ізмерз! — сказала баба од печі,— І треба ж було!..
— Авжеж! — тулячись спиною до теплого комина, відказав весело Кирилко.— Ще й після сніданку поїду. Бо ми ж іще два дубки зрубали.
За хвилину до хати ввійшов і Остап.
Хоч уже бачився з Омельком сьогодні, але й тепер — на цей раз уже як господар у своїй хаті — привітався до нього. Проте почувалося в усій його поведінці, що зустрічі цієї не сподівався він і що була вона для нього не дуже приємною. Якось сковувала його. Похмурий, довго мовчки роздягався і майже зрадів, коли мати раптом спитала:
— А де ж Мусій?
— Зараз прийде. Забіг додому на часинку. "Кісток своїх,— каже,— не чую. Отак ізмерз. Прихвачу, щоб погрітися".
Зачувши таке, Омелько зразу ж звівся з місця, щоб не подумали, що й він на чарку набивається. Гармашиха здивовано:
— А ти ж куди! І не вигадуй! Роздягайсь, будемо разом снідати.
— А я вже снідав,— відмовлявся Омелько.— Не той час тепер, щоб по двічі. Хоч би по разу!
— Не об'їси. Роздягайся. Скидай свій бекеш! Омелько на умовляння не піддававсь. Уже м'яв у руках
свою шапчину, приміряючись — де ж у неї перед.
— То на коли збираєтесь? — спитав Артем.
— Увечері. Приходь. Відколи не сиділи отак, у гурті! Посидимо. Як у тій пісні про бурлаків.
— Прийду! — коротко, але певно сказав Артем.— Неодмінно прийду.
До хати увійшов Мусій. Пройшовши до столу, вийняв з кишені пляшку і поставив на стіл поряд з хлібиною.
— А це вже й лишнє! — більш для годиться сказала Катря.— Всю хату засмердить.
— Дарма! Ще ж топиться, димар не затулений — витягне!
Омелько попрощавсь і вийшов із хати. Але не встигли ще за столом першу миску кулешу гуртом виїсти, як хтось грюкнув сінешніми дверима.
— Хто-бо це? — глянула Гармашиха на двері і не од-водила очей, аж поки не відчинилися.
На порозі стояв Омелько.
— Таки не витримала душа! — аж ізрадів Мусій, компанійська людина, і вже посунувсь на лаві, звільняючи місце для Омелька.
Але Омелько не рушив од порога. Сказав похмуро:
— Не витримала! — похитав головою.— І де твоя совість, Остапе?! На кого, на кого, а на тебе ніколи б не подумав! Та хрест на тобі є чи нема?
— А що таке? — зніяковівши і вже догадуючись, спитав з невинним виглядом Остап.
— Несовісний!
— Тю, дурний! Та то ж за дві ходки.
— Знаю, що за дві. А дерева там на добрі три ходки. Ти подивись, що ти з волами зробив. Підручний і досі здухами носить! Остільки .навалити! Жаднюга ти! По отакому снігу!
— Та дорога ж пробита. Скажи йому, Мусію.
— А він що, сам не бачить, скільки народу возить!
— В одній тільки балочці,— встряв у розмову Кирилко,— ой попобичувалися. Мабуть, із півчаса.— І на півслові обірвав, діставши від батька ложкою по лобі.
— Ну от! А тепер дитину бий! — сказав Омелько.
— А це вже не твоє діло! У чужий монастир...
— Ну годі вам,— примирливо сказала Гармашиха.— Годі й тобі, Кирилку,— погладила онука по голові.
Кирилко ображено сопнув носом. Не те щоб боліло дуже, татко луснув легенько. Але ж кривдно як! Учора тільки з війни вернувся, три роки як виглядав! І ось уже — на тобі! І за що? Хіба ж він неправду сказав? Авжеж, бичувалися. Дядько
Омелько за воли сердиться. А хіба тільки волам було! Було й татові, і дядькові Мусієві. Коли вже з балочки вирвалися та спинились на пригорку, з обох — і з тата, і з дядька Мусія — піт так і лив! Чого ж про це було не сказати дядькові Омелько-ві? От би й не сердивсь, може? Порушив мовчанку Мусій:
— Ну, іди сядь, випий — і все буде гаразд.
— А справді, Омельку, присядь,— сказав і Артем. Омелько ще повагавсь трохи.
— Та правда. При такій жизні як і не випити?!
Він підійшов до столу з шапкою в руці. Але сідати не схотів. Добре було й так, навстоячки.
Мусій налив йому. Омелько взяв склянку. Сивухою вдарило в ніс, на мить затримався, на світло розглядаючи жовту, як рідкий мед, рідину. Потім сказав:
— Ну, за ваше щасливе повернення, хлопці, до рідної хати. Це головне. І вас, Катре, та й усіх — з тим же! — Хотів уже випити і знову затримавсь:— А тобі, Остапе, все-таки скажу: не будь отакий несовісний!
— Ти знову за своє,— лагідніш уже сказав Остап, радий, що так обійшлося. А все ж не втерпів, щоб не шпигнути:— Ти, Омельку, більше уболіваєш за тими волами, аніж сам пан генерал!
— "Аніж сам пан генерал!" — повторив іронічно Омелько.— Дурний ти, Остапе! Що генералові? З одного маєтку витурили, у другий переїхав. А ось не сьогодні-завтра і ми турнемо, не бійсь, знайде собі раду. У нього, гляди, і за гря-ницею у банку не одна тисяча лежить, про чорний день. Та, може, не такий уже й чорний для нього він буде! А нам з тобою, Остапе, оцими волами шматок хліба насущного робити. Он ба, і в тебе повна хата, як і в мене, молотників. Тільки давай! І тобі, Артеме, скажу. "Прокатні пункти", кажеш. Тепер ти бачиш? Ой, трудне діло! Ну, та поживемо — побачимо. Будьмо здорові! — Набрав у легені повітря, щоб не забило дух, і нахильці випив.
Катря мимоволі, на нього глядячи, аж скривилась. І як Омелько поставив порожню склянку на стіл, похопилася сказати:
— Закушуй мерщій! Бо тобі в роті все попече. Омелько шапкою втер вуса і сказав:
— Нехай пече. В роті. Може, таки хоч трохи, хоч ненадовго, від серця одтягне!
І не став-таки закушувати. Подякував і рушив до дверей. Біля порога узяв кухоль з лави й зачерпнув з цебрика води. Випив із смаком чи не повну кварту. Тоді сказав "бувайте" і вийшов з хати.
За сніданком Артем допитався-таки в Мусія, що за причина змусила його з Тимохою удатися до всяких вигадок про того коня, убитого під час сутички з гайдамаками тоді в Слав-городі. Чому не сказати було правду?
— Тимоха наполіг. Цього ще не хватало, мовляв, щоб потім цілий рік насмішки строїли: як Невкипілий революції "допомагав"! Досить з мене вже й того, що прізвище — Невкипілий.
— Не його ж провина, що куля в коня влучила.
— Оте саме і я йому казав. А він в одну шкуру — "Не хочу! Добрими намірами нема чого вихвалятися. Сотню гвинтівок довелось у яр вивалити". Та не вихвалятись, а треба ж людям якось пояснити. "Все одно. Вигадайте, дядьку, щось. Ви ж на таке діло мастак". Ну, а раз треба, ото я й пустив трохи хвантазії...— Од випитої чарки Мусій розчервонівсь, у вузеньких очах забігали лукаві бісики.— Я б їм іще й не те! Не тільки б "киргиза". У мене вже вся картина була готова: як Тимоха зчепився з отим гайдамакою, не віддавав коня. Як культяпою дав у вухо йому, аж той брьохнувсь на землю, та вже інші підбігли... І знову Тимоха не дав. "Брешіть, дядьку, та не забріхуйтесь! Хто ж повірить? Бо де ж синці на мені?"