— А ти ото й не догадавсь...— пожартувала Гармашиха.
— Чом там не догадавсь! Казав Тимосі: дай приварю хоч пару. Не схотів, дурний.
— Охоче поділився б своїми,— сказав Остап і крутнув головою.— Ох, і гади ж! Дезентири чортові! Та не так мені навіть за їхні побої, як карабіна жаль! І як же солдат на війні звикається зі зброєю! Поки чуєш, як ремінь ріже тобі в плече, і все гаразд наче. І дужий ти, і незалежний. А от — одібрали, і знову, як той віл, що тільки й жде: ось-ось стьобне його попід черевом!
На цій мові Остап рвучко звівся з місця і вийшов із-за стола.
— Ну що ж, лісоруби, поснідали, спочили. Чи як, Мусію?
— Взявся за гуж, не кажи, що не дуж! — відповів той без усякого захвату. Видно було з усього, з якою охотою посидів би він оце ще за столом із своїми сусідами, хорошими хлопцями, котрих іще з дитинства їхнього мало не за синів мав. Та ще коли б Кирилка до баби Явдохи по другу пляшку послати!
Кирилко тим часом насторожений чекав, що йому скаже батько.
— А ти, Кирилку? — звернувся Остап до сина.— Чи, може, після батькової ложки по лобі забастовку об'явив?
— Ні, тату, поїду! — радий вискочив хлопець із-за стола. І мерщій під стіл — по чоботи.
— Та не зараз,— спинив його батько.— Полізь іще на піч, погрійся трохи. Нехай воли добре попоїдять. А ви, мамо, щоб не гаяти часу, найдіть мені якусь хустинку чи ганчірочку, щоб шию... Зараз Мусій мені пострижчини зробить.
Вийняв з-під лави низенький стільчик і примостився посеред хати. Мати знайшла стареньку хустинку і ножиці.
— Та в тебе тут і стригти гаразд нема чого,— сказав Мусій, приміряючись.
— Хоч трохи. З боків, потилицю. Одне слово, тобі збоку видніш.— І, помовчавши трохи, додав:— На твою волю здаюсь!
Мусій почав стригти. Не поспішав. Отож минуло, може, яких хвилин з десяток. Та скільки ж можна! Скінчив нарешті. Оглянув з усіх боків.
— Ну все, либонь.— Але Остап не рухався з місця. Сидів, тримаючи рукою за крайки хустинку під бородою.— Чи, може,— пожартував Мусій,— з розгону і далі вже ручку гнати?
— Як це, щоб і бороду? — удавано злякавсь Остап. Хоч насправді саме заради цього і затіяні були ним оці "пострижчини". Бо відслужила вже своє борода. Не знав тільки, як це зробити. Ні з того ні з сього,— ніяково вроді б перед домашніми. На Мусія була вся надія: може, він "обгрунтує" якось. І не помиливсь.
— Ну навіщо вона тобі здалась?! — уже в азарт увійшов Мусій.— Що, ти купець чи сіделець у монопольці? Ти ж робоча людина. А хіба це нам личить? Коли за день десять потів з тебе!
— Та це правда,— охоче погодивсь Остап.— Ось хоч би й сьогодні. І в лісі, та й в отій балочці... Одного страшно: як би я дітей не полякав.
— Не полякаєш! — упевнено сказав Мусій.— Це коли б ти десь на стороні, та й увалився готовий уже в хату. А то ж у них на очах твоє преображеніє відбудеться!
— Ну то як, діти, га? — жартома звернувся батько до дітей, що з-під комина, не одриваючи очей, як заворожені, дивились на батька та дядька Мусія.
Федько нічого не відповів, мовби це і не до нього мова. А Софійка ледь посміхнулась і знизала плеченятами. Мовляв, як собі знаєте, тату, так і робіть.
— Ай справді, Остапе,— озвалась мати.— Ну навіщо вона тобі? Та в нашому роді ніколи звіку і не було нікого — щоб з бородою.
— Все! — рішуче сказав Мусій і, недовго думавши, відчикрижив добрий шмат бороди. Стриг тепер майже з насолодою.
Остап узяв з коліна пасмо бороди, довго м'яв у пучці і сказав задумливо:
— А все-таки жаль. Отака борода —дорога!
— Що й казати! — погодився Мусій.— Коли б це в городі у палікмахтерській, немалі гроші можна б узяти.
— Я не про гроші. Не тим дорога. Може, якби не вона, то я оце і не сидів би з вами. А десь ізгнив би вже давно у братській могилі.
— І таке! — похопилась мати.
— А ви ось послухайте. Та ти ж, Мусію, обережно, хоч не дуже скубись! Це ще в Славгороді було, як забрали тоді мене, у чотирнадцятому влітку, по першій мобілізації. Кілька місяців муштрували нас у запасному батальйоні. І трапився мені сусід на нарах, до чого ж розбитний чоловік! Городський сам, з візників. Він ото і напоумив мене. Якось у неділю мостимося з Карпом, сусід мій зліва, голитися, а він і каже:"Ой, не голіться, хлопці. Беріть приклад з мене". А в самого борода справді, як у купця, на всі груди. "Я,— каже,— ще до царського маніфесту про війну, тільки в Сербії заколотилося, зразу й не став уже бороду підстригати. Не так на бога тепер, як на неї вся надія моя". Карпо засміявсь та й за вухом не веде. А я послухав розумну раду. І що ж ви думаєте? На його й вийшло. Десь там узимку вже відправили і нашу маршову роту на фронт. У штабі корпусу стали розбивку робити, кого куди. Майже всіх у піхоту. Як ту отару овець, того ж дня й погнали на передову. І Карпа в тім числі. А нас, може, десяток який,— артилеристів та нас з Іваном, бороданів,— залишили. У важкий артилерійський дивізіон потім попали, у їздові. Отак ми з ним всю війну й провоювали. В тилу майже. Наче три роки дурно-дурнісінько у важких наймах перебули. За харч. А втім, слава богу, що хоч живі лишилися. А Карпо...— І урвав на цьому.
— Аз Карпом же що? — спитала мати.
— Убитий, сердега.
— А ти знаєш! — не втерпів Мусій.— Може, й живий. Не всі ж і в піхоті...
— Та не всі. Але Карпо якраз... Сьогодні в лісі оце з батьком його здибався. Із Ліщинівки. Ще в п'ятнадцятому році, під Барановичами. Двоє дітей сиротами лишились. От тобі й борода!
— Не в бороді діло! Така доля в людини! — філософічно зауважив Мусій.
— А це вже як хоч, так і розумій. Я тобі розповів, ні слова не прибрехавши.
Нарешті Мусій покінчив і з бородою. Остап звівся на ноги, випроставсь на увесь зріст, зняв хустину з шиї.
— А їй-право, аж легше на голову. Не так донизу гне!
— Ви зараз, тату, на Кармелюка схожі,— сказав Ки-рилко.
— На якого Кармелюка?
— У читанці. Розбійник такий.
— То це ти так на батька, сучий сину!
— Та ні,— похопився хлопець.— Він за народ був! У багатих одбирав, а бідним віддавав.
— То який же це розбійник? Ех ти! Це ж самий правильний чоловік!
Він підійшов до люстерка, вмазаного в стіні, і став роздивлятись на себе — без бороди.
— Атож! — сказав, водячи долонею по колючій стерні на підборідді.— Розбійник не розбійник...