— А хіба одібрали?— здивувався Артем.— Тимоха ж верхи приїхав на ньому.
— Ну верхи ж. Бо другого одібрали... Араба. Добрий був кінь. А розписки не дали. І хто там по цім урем'ї про ті розписки думає! Понаравився кінь — випрягай! Перекинув сідло з своєї шкапини. І поминай як звали! А де ж тоді шкапина?— допитуються.
— Питання законне,— неуважно сказав Артем, аби що сказати. А в голові билася думка: "Чого ж вони не сказали про коня, як воно насправді було? Що — убитий? Та, мабуть, коли промовчали, мала бути якась причина. Чи не знає чого про це Омелько? Чи, може, хоч догадується?" І спитав Артем:— Ну й що ж Тимоха та Мусій на це відказують?
— Проїхали з версту, а воно не кінь, а суща вівця, з киргизьких отих. Упало і вже не встало з місця. Куди його? На сани класти? Але ж по такому снігу і впорожні одним конем далеко не заїдеш! Довелось, навпаки, ще й сани покинути. Та сани що!— дровиняки, на двічі витопити, а от коня жаль. Ну, та хіба ж знаття було таке?! І не гуляти ж, скажемо, так, кудись на весілля дав поїхати, не базарювати. А як ходаки в город з бідою мужичою.
— Якраз оце, мабуть, Пожитькові найбільш і не понара-вилось,— сказала Гармашиха.
— А ви ж думали! Чи так уже ото за народним добром уболіває?! Вислужується! Ну, що вже казати, авжеж, без того не можна, і огрій-таки Микиту для порядку, але ж не так, що в дітей шматок од рота одірвати. Воно і не яка платня, що за ті гроші тепер, а головне ж харчі, А йому тепер нічого з комори. Поки що, сказать би, голоду в них іще непомітно, бо таки й Векла з кухні тикне Федорі хлібину чи горщеня каші дітворі. Та й сама тоді із солдатками, мабуть же таки, якийсь клунок жита...
— Ще й добрий!— осміхнулась Катря.— Якраз піддавала їй на плечі. Насилу-насилу. "Чи ти здуріла, Федоро! Та ти ж підірвешся!"— "Дарма, донесу якось!"
— Та я ж кажу, голоду ще нема. Але чи надовго того клунка? Та й не в цьому ж справа, кінець кінцем. А справа в тім, що кривда! Обидно. Та що це, старий режим? Чи що це за хазяїн над нами такий об'явивсь: карає-милує. Отож учора зібрались в людській та й ухвалили, щоб я з Антоном востаннє ще сходили у волость, в земельний комітет. І, якщо не скасує, оголосити забастовку. Отак, як робітники на заводах бастують.
— Ну й що ж, ходили вже?
— Та ні, не ходили. Сам же Пожитько ще вранці у двір заявивсь. Пригнав Остапа з волами. Тут ми з Антоном, як виборні, можна сказати, і завели з ним розмову. При управителі, при панові.
— Ну й що ж?
— Як горохом об стіну!
— А пан? Чого ж добродій Погорелов не зробив ще одне добре діло? М1
— Пан, як той Пілат , умив руки: не моє діло! Воно, звичайно, коли б і Микита, як ваш Остап, узяв під козирок та медом по губах. А то, навпаки, при зустрічі й шапки не зняв. От і заїло! На Пожитька здався: як комітет ухвалить, так тому й бути! А Пожитько в одну шкуру: "Народним судом судитимемо!" То вже не стали більше й балакати. Оце увечері зберуться всі наймити, та й вирішимо, щоб завтра кинути всім роботу. Може, хоч цим зарадимо!
— А чого ж не зарадите!— сказала Гармашиха.— Хіба під ту ще революцію не допомогло, як не схотіли всі за восьмий сніп жати? Покрутивсь, покрутивсь та й таки мусив. Не допомогли й жатки-снопов'язалки. Бо Прокіп Невкипілий паколів понабивав...
— Е, Катре, жнива — це зовсім інше діло. Тоді кожен день дорогий. Бо як приспів хліб, це ж які збитки! А зараз, взимку,— що? Яка взимку робота нагальна? Ніякої! Чистимо зерно, вивозимо на поля гній. Ну, підвезення кормів. Та й все. Робота все така, що її можна і через тиждень, і через два. Окрім того, звісно, що біля худоби пораємося. Отож Антон із своїми й наполягає на тому, щоб кинути й худобу годувати. Пореве, мовляв, день-два, негодована, ненапована, от і дошкулить. І не те що самому комітетові, а й усьому селу. Бо хіба отаке ревище день-два витримає хто?!
— Та хай бог милує! День-два! — жахнулась Катря.
— Не чого ж ми з Свиридом і йдемо проти,— підбадьорений Катриною реплікою, вів далі Омелько.— Ну, як це можна з безсловесної, неповинної худоби отак знущатися! "Давай тоді ворота всі повідчиняємо навстіж. І хай сама, як хоче, так і годується".— "Та розбредеться ж!" — "І нехай. Далеко не забреде, свої ж селяни розберуть. І тим краще: так ми і революцію посунемо вперед!"
— А їй-бо, непогано придумав!— весело зауважила Орися. Омелько тільки зиркнув на неї, але не визнав за потрібне
бодай слово сказати на заперечення. Замість Омелька відповів Орисі Артем, а разом — і самому Омелькові:
— Ні до чого все це, Омельку! І забастовка ваша, і Антонові "заходи" посунути революцію вперед. Не розгонити з двору худобу треба...
— А я що ж кажу! — не дав Омелько Артемові доказати.— Яка ж це революція? Кому вона на користь? До кого та худоба потрапить? До бідняка? Та йому її й поставити ніде.
— Було б що,— озвалась Катря.— І в сіни можна завести.
— Та чом не можна! Заводили вже і в сіни, а як дехто, то навіть і в хату. У дев'ятсот п'ятому. А що з того вийшло!
— Ну, то був час один, тепер час інший,— сказав Артем.— І все ж таки, не з цього починати. На те й дев'ятсот п'ятий був, щоб зараз уже робити розумніш. Ні, не те слово: бо й тоді розумні люди були. Організованіше. Перш за все іншого хазяїна треба,, інших людей — і в земельний комітет, і взагалі в органи влади — сільської і волосної. Переобрати треба. І на біса ви того Пожитька?!
— Та це ще повесні.
— Ну, а з весни багато вже води спливло. Немало вже усякого сміття знесло...— Він замовк і прислухався.
У дворі чути було рипіння саней по снігу і чоловічий голос на волів — "гей!".
— Ось і Остап,— сказала мати.— Якраз і снідання готове.
Першим до хати вбіг Кирилко. Спинивсь посеред хати і весело сказав "драстуйте!". І зразу ж, в одну мить якось це в нього вийшло: шапка полетіла в куток на лаву, сірячин-ка спала з плечей — на ключку її, тоді дриґнув одною, другою ногою, і обидва чоботи разом з онучами полетіли, куди й слід було їм,— під стіл. А сам — у благеньких полотняних штанцях, пофарбованих бузиною, у батьковій жилетці, що сягала йому аж до колін, стрибнув під комин, де вже замирені гомоніли про щось Софійка та Федько.