— Прийшов я додому сам не свій. І, чи повіриш, Артеме, всю ніч отак і не заснув ні на хвилину. За думками. Перед світом уже вроді задрімав. А тут якраз Остап ваш ото загукав у шибку: "Налигай пару! У ліс поїду!"
— І що ж ти, Омельку, всю ніч думав? — спитав Артем.
— А що ж думає бідняк, коли йому не спиться! Про життя своє невдале. Про завтрашній день непевний.
— А цього я, Омельку, від тебе не чекав,— сказав Артем.— Безнадії отакої. Та ще саме тепер.
Хрін пильно глянув на нього і відказав з наголосом:
— От іменно тепер! Чи думаєш, тільки перед Горпиною стоїть оцей проклятий вопрос: "Як же далі жити?" Я тобі на це скажу так, що з трьох десятків нас, батраків, котрі зараз в економії, добра половина не знає, де себе діти. Та ось я перший. Для прикладу таке скажу: у селян зараз тільки й думок, тільки й розмов, що про землю. Про чорний переділ. На святки відкладають. Якраз чи не всі вже к різдву фронтовики повернуться. І кожен радіє, жде не діждеться. А я... аж совісно казати, та ніде правди діти: боюсь про це і думати! Ну, який з мене хазяїн може бути? Коли я не знаю навіть, з якого боку до того хазяйства підступитись!
— Не мудра штука, було б на чому! — од печі сказала Гармашиха.— Ще який і хазяїн буде з тебе! Чи я не знаю, який ти трудяга! Як ти біля тих волів ходиш. У іншого, навіть і багатого хазяїна,— аж гидко глянути: забрьохані, у кізяках. А в тебе...
— Отож-бо й воно, Катре. З дитячих літ на воловні. Ще при батькові. Було коли навчитися, як біля них ходити. Але оце ж і все, що я вмію робити.
— А ти не прибіднюйсь, Омельку,— сказав Артем.— Якщо економію порівняти з заводом, то ти — майже те саме, що механік в машинному відділенні.
— Волячий механік?— засміявсь Омелько. Але знати було, що порівняння це було йому дуже приємне.
— Коли хоч. Іменно: волячий механік. На заводі машини — душа його, а в сільськім господарстві — воли, робоча худоба. І це на довгі роки ще. Аж поки заводи не нароблять вдосталь машин і для села. А для цього — ой як багато ще треба! І в першу чергу революцію до кінця довести. Владу у свої руки взяти...
Та Омелькові, як видно, аж ніяк не хотілось облишати ту приємну тему. Він неуважно тепер слухав Артема і скористався з першої ж паузи. Для початку засміявсь,— на цей раз уже роблено,— і мовив:
— "Механік"! І таке скаже! Перегнув трохи. Бо я хоч справжніх заводських машин і не бачив, але уявляю. Доброї голови треба на плечах! І все ж таки мертва машина — не те, що жива. Ось у мене зараз тридцять пар волів. Шістдесят голів. І що не віл, то й своя вдача, свій норов. І до кожного потрібен особливий підхід.
— Ну от! Сам кажеш.
— Еге ж! А що з того? Для власного, одноосібного хазяйства хіба це потрібне?! Буває, для штуки, коли вночі не спиться, почну примірятися в думці, як би це я хазяйнувати починав. Так чи повіриш, аж голова пухне од клопоту. Через що я й кажу: для всіх революція — мати: і для селянства, і для робітників городських, а от для нас, для батраків,— мачуха!
— Ну, це ти вже дурницю говориш,— почав був Артем, але Омелько перепинив його:
— Ну, от скажи,— легко це, хоч би й мені, у мої літа лінію жизні міняти? Одне діло отак, як ти тоді, молодим хлопцем, пішов собі з села. А як мені — з дітворою?!
— А чого тобі іти з села?
— Уп'ять за рибу гроші! Та що ж я буду тут?
— А біля волів.
— Та розберуть же люди. Усе ж хазяйство поміщицьке в розподіл піде.
— А може, й не все. Це ще як громада ухвалить. Кажеш, тридцять пар волів зараз. Навіть коли розпарувати, і то хіба по одному хвосту на десяток дворів припаде. А решті що?
— Окрім волів, у хазяйстві ще є худоби чимало. Коней щось із сорок, ну, правда, коні — сама назва, майже всі коростяві. Корови ж є, овець більш як півтисяча. Є що ділити!
— Вівцю ж не запряжеш у плуг. Я кажу про робочу худобу. Якою хліб робити. От і виходить що ділити нема ніякої рації. Отож розумні люди, а так і в ленінськім земельнім декреті сказано, робочу худобу лишають в неподільному фонді. Так само як сільськогосподарські складні машини. Прокатні пункти створюють з них. Щоб кожен незаможник міг користуватися. А на прокатних пунктах і люди ж потрібні будуть. Всяких спеціальностей: і воловники, і конюхи, і ковалі...
Омелько досить байдуже, з явним недовір'ям слухав Артема. Але після того, як той сказав, що про це і в ленінськім земельнім декреті чорним по білому написано, рвучко звів голову й гаряче глянув Артемові в очі.
— Чи справді! І ти що, сам ото, своїми очима читав?
— Та вже ж не позиченими. А подекуди, там, де по маєтках поміщицьких хазяйство проводилось по-культурному, може, й зовсім лишиться все, як було, тільки з тією відміною, що досі весь прибуток поміщик клав собі в кишеню, а тепер — все йтиме у народну. А поміщиків самих — під зад коліном.
— Ні, в нас такого не буде,— упевнено сказав Омелько.— Я не про те кажу — під зад коліном, звісно, і в нас йому дадуть. Дарма що превосходительство. Я про хазяйство. Буваю ж на людях, бачу, чую: тільки ділити!
— А я не кажу іменно про Вітрову Балку. Там, де живуть просторіше. У південних губерніях. Де землі більш, що вистачить її і для селян, і на державні господарства. Тобі не доводилось, а мені доводилось якось, під час безробіття. З товаришем у Миколаїв з Ростова мандрували. День ідеш, другий, і що не спитдєш: "Чия земля?" — одна відповідь: коли не Фальцфейна , то ще якогось архібагатія.
— Це чисто так, як у тій виставі, що в нас у клуэд "Просвіта" якось давала про одного хазяїна, Калитку . їдеш день, їдеш другий: "Чия земля?" — "Калитчина!" Ну, це — в степах. Може, там і буде таке, як ти розказуєш. А в нас — не далі як до різдва... Отоді й кінчиться усім нам строк. А може, й раніш. Якщо немов Антон із своїми однодумцями гору візьме, то, може,— не сьогодні-завтра...
— Над ким гору?
— Та оце ж я того й прийшов. Над нами із Свиридом-чабаном... Узнав, що домуєш, то оце й прийшов порадитись. Згадав, як ти розказував колись про забастовку, ще до війни, на луганському заводі. Так от: як її, з чого її починати?
Артем здивовано глянув:
— Забастовку? А навіщо це тобі здалось?
Тоді Омелько і розповів йому, що вчора, тоді ж таки увечері, ще до пригоди з Горпиною, виникла думка у них оголосити забастовку в маєтку. Щоб змусити земельний комітет скасувати свою ухвалу щодо конюха Микити. За те, що він самоправно дав пару коней Невкипілому та Скорякові для поїздки в город, Пожитько звільнив його з роботи на стайні. А в нього ж, сам знаєш, сімейка нівроку — самої малечі якраз півдюжини. Треба ж якось жити! А ще до того нахваляється й до суду притягти. За коня, отого, що гайдамаки одібрали. А тут уже таке вигадали! Хтось із вітробалчан — чи сам бачив, чи хтось йому казав, що бачив, як продавали вони Араба бендюжникам на базарі у Славгороді. Така брехня!