— Ні, Омельку, такого вже тоді не буде,— сказав Артем.— Заборонено ж буде користуватися найманою працею. Своїми руками кожен роби!
Омелько скоса глянув на Артема, потім кілька раз мовчки затягся цигаркою і аж тоді сказав:
— Це й ти, Артеме, чисто отак, як наш Антон Теличка.
— Дома вже?
— Та тижнів зо два вже, як вернувсь.
— На стайні робить?
— Ні, на роботу ще не стає. Та й чи по ньому тепер робота на стайні. Коли ж він і в членах полкового комітету побував, і делегатом на військовий з'їзд у Київ обирався! Одлежується поки що на печі в матері. Добре, що на пташарні за старшу робить. Щодня в пелені та й принесе на яєчню. А то, буває, що потайки і в'язи курці зверне. За ці два тижні пика аж вилискує! А ввечері ото прийде в людську, коли після роботи на вечерю посходяться всі. Та й почне агітувати всяко. І теж партійний, либонь.
— А до якої партії?
— З тієї якраз партії, що й учителів Павло.
— Есер. Два чоботи — пара!
— Гордиться: он ба! Павло скільки років учивсь, гімназію закінчив, в університеті третій рік, а я сільську школу, та й все. А на одній нозі з ним, в одній партії. А ти ж, Артеме, не в ній? Ти в робітничій? Чи, як кажуть тепер,— у більшовиках?
— У більшовиках.
— А чого ж це й він отак чисто, як ти, розказує: що і найманої праці не буде, і маєтки всі — під плуг. Щоб каменя на камені! Навіть щоб і такого сословія — батрацтва — і згадки щоб не лишилось?
— Ну то це й добре ж,— сказала Гармашиха.— Чи ще тобі не ввірились найми?!
— Добре, та не зовсім. Або вірніш сказати: добре, та не для всіх!
— Ну це вже! — аж на лаві підскочила Орися.— Це вже ти, Омельку, таке плетеш! — Сказала це і зразу ж почервоніла.— Пробач мені, але ж, їй-право, аж вуха в'януть від того, що ти кажеш! Так що ж ти, проти революції?
— Авжеж! Хіба й по мені не видно? По моєму бекешу! Монархіст я. За старий режим! — І по невеличкій паузі зовсім уже іншим тоном, без жарту: — Зелена ще ти, дівонько. Біля маминої пелени воно, звичайно, і затишок, і світ здається, як у маї,— ясний та гожий. А коли без мами? Що ти тоді заспівала б? Чи не завела б і ти такої, як у нас учора одна? Що довелось водою одливати.
Артем мовчки курив і за думками своїми лише вухами самими чув, про що велася розмова в хаті. І кинувся з задуми тільки тоді, як Омелько проказав оці останні слова — "водою одливати".
— А що сталося? — підвів він голову.
— Котру ж це? — спитала Гармашиха.
— Горпину. Що на свинарнику. Зчепилася вчора з Антоном...
— Горпина? — неймовірно глянула Гармашиха на Омелька.— Така тиха дівчина! Од неї й слова рідко почуєш.
— Небалакуча, це правда,— згодився Омелько.— Але воно буває, що навіть і камінь... Десять літ повз нього проходиш, а раптом одного разу глянув, а він — тріснув.
Омелько кілька раз зряду затягся цигаркою, старанно приміряючись, щоб не обсмалити вуса, потім кинув недопалок на долівку, потушив чоботом. І лише тоді почав свою розповідь.
— Учора. Під час вечері зібралися в людській. І Антон прийшов. Знову почав. А язик у нього нівроку, ловко підвішений. І про що не спитай, на все в нього готова відповідь. Так, наче не в окопах ці роки просидів, а університет пройшов. От і про наше життя батрацьке. Горпина тоді візьми та й обізвись: "А де ж, Антоне, мені діватися тоді? Куди я приткнусь з тією своєю десятиною, що припаде на мою душу?" — "Заміж іди!" — відказує Антон. "А як ніхто не сватає!" І правда, відколи знаю її, а дівує вже вона років з добрий десяток, не було ще такого. Про сватання нема що й казати, але навіть і так, щоб котрий чи з жалю до дівчини, чи навпаки — під п'яну руч...— На цім слові Омелько, зустрівшись очима з суворим Катриним поглядом, урвав мову.
— А яка ж гарна дівчина замолоду була! — тихо озвалася Мотря.— Разом дівували.
— Гарна була, це правда,— ствердила Гармашиха.— І отаке віспа та наробила! І осиротила, сердешну, і отак на увесь вік спотворила!
— Спотворила, це — іменно! — вів далі Омелько.— Нащо вже Антон, а й той аж розгубивсь: нема чим крити!
Тик-мик, заковзавсь, як віл на слизькому. Проте не розчахнувсь. "А таке, Горпино. При соціалізмі тобі на селі справді ніде буде гаразд приткнутися. У город доведеться подаватись".
— У город? — мимоволі аж стріпнувсь Артем.— А чого ж іменно в город?
— "У города,— каже,— черево велике. Знайдеться в ньому місця для всіх, кого не проковтне. На тютюнову фабрику наймешся абощо". А дівчина, сердешна, ніколи ще в городі не була. Для неї він, як той дрімучий ліс, повен страхіть. Але вона уже й на це згодна. Одне вже її непокоїть, що з села тоді ж, мабуть, народу того суне! Антон все знає! "Не без того, що місяць, а може, й не один, на біржу праці попоходиш, попогодуєш воші по нічліжках. Ну а там таки прийде черга й до тебе. Неодмінно прийде. Бо фабрика, та ще тютюнова,— це тобі не свинарник. На свинарнику — воздух не дуже! Ну, а не зрівняти з фабричним! Там як поробила дівчина років з десяток і — все, чихотка забезпечена!" Підбадьорив, одне слово, дівчину! Аж пополотніла. "Так оце ти мені таку пораду даєш! Сам будеш раювати отут, а мені — чихотку на самотню старість?! А будь же ти проклятий! З твоєю революцією разом!" Отут би Антонові — якби ж розумний! — і промовчати. Так ні, наче віжка під хвіст йому попала. Так кров'ю і наливсь. "Ти революції, Горпино, своїм язиком дурним не чіпай! Я б міг тобі дати й іншу пораду, для того ж таки города, коли вже так боїшся самоти! Але з такою пикою ніяке "заведеніє" тебе не візьме на роботу. Навіть найдешевше — четвертакове!"
— Ой боже! — аж зойкнула Гармашиха.— Та чи він сказивсь! Щоб отаке дівці казати!
— Ох і ракло! — хитнув Артем головою.
Орися насторожено дивилась то на матір, то на брата. Врешті, спитала тихо:
— Мамо, а що це таке — "заведеніє"?
— Ну, тут і почалось! — навмисне похопився Омелько, щоб виручити Гармашиху.— Уже як тільки вона не костила, чого тільки не накликала на його голову! І пранці, і чуму, і чорну віспу. Та й не тільки на його, всім перепало. А кінчилося тим, що кажу ж, довелося водою одливати!
Сама розповідь про ту прикру вчорашню подію Омелька так схвилювала, що, тільки-но кинувши недопалок, він знову вийняв кисет і став крутити цигарку. Дав Артемові, хоч той і не просив на цей раз, але взяв охоче. (Видно, і його розповідь ця схвилювала). Потім скрутив собі. І, тільки закуривши, озвався знову: