— Ти це, Омельку, не з двору, бува?— порушила важку мовчанку Гармашиха.
— А то ж звідки!
— Остапа нашого не бачив часом? З волами десь там.
— Поїхав у ліс.
— Та ні! То ще вдосвіта діло було, а то зараз оце.
— Про оце "зараз" я й кажу, що поїхав у ліс.
І, на здивування Гармашихи (та й Артем на цім слові одірвавсь-таки від думок, глянув на нього), Омелько став розповідати, як саме це сталося.
Уже через двір проїздив волами Остап, таки ж "під конвоєм" отих самих лобуряків з рушницями: Гмиренка Олекси та Шумилиного лоботряса. І сміх і гріх: "вільні козаки"! Запорожці! І Кіндрат Пожитько, земельний комітет, з ними. Всі троє на санях сидять, а Остап воли веде за налигач. А тут якраз пан з управителем проходили через двір. Пан і зацікавився: "Що за процесія?" Кіндрат Пожитько одразу ж пояснив: самовольство, мовляв. Але й Остап не розгубивсь. Взяв під козирок і до пана по всіх правилах гарнізонної служби: "Дозвольте обратиться, ваше превосходительство!" Як медом мазнув по губах. "Розказуй, братцю!" Остап тоді й
виклав усе, як воно є. Що вчора тільки вернувся з фронту. Вперше за три роки війни. А дома і хати нічим протопити. Жінка в сипняку лежить, діти голопузі на холодній печі душі не нагріють. "Хоч гілля дозвольте з лісу привезти". Ну, а панові що? Тим більш — не з його лісу, а з казенного. Дав дозвіл на одну ходку.
А тут іще й Кіндрат піддав жару: заерепенився. Підрив власті земельного комітету, мовляв. То пан на це йому: "Поки ще я тут хазяїн, не встромляйте, чоловіче добрий, носа не в своє діло. Це коли я ось почну майно своє розтринькувати: землю там розпродувати чи зерно, скажімо, на самогон переводити. А добре діло людині зробити ніякий комітет не вправі мені заборонити. їдь собі, братцю, вози на здоров'я. Про мене, хоч і цілий день!"
— От спасибі йому!— слабим голосом сказала Мотря з постелі.— І де він взявся отак до речі.
— Ай справді,— підхопила Гармашиха.— Де він узявся? Три дні тому, як у Славгород їхали, і духу його не було.
— Та ні, дух уже був. Це що воно вам без діла! А ми дух його ще тижнів зо два тому почули. У Славгороді сидів. У свояка, Галагана. Та, видно, правда: хоч як гарно в гостях, а таки ж треба й совість мати. От і приїхав позавчора. Сам поки що, без сім'ї. З денщиком. Прибув, можна сказати, маєток свій рятувати.
— Рятувати?— Артем мимоволі аж звів голову.— Та він що, з місяця впав? Інші поміщики, навпаки, тікають тепер із своїх маєтків, шкуру свою рятуючи. А він сам на рожен лізе.
— Та не дуже в нас тікають, як правду казати,— мовив Омелько.— І піщанський сидить на місці, і ліщинівський. Галаган, правда, у городі більш. Але в того служба у земстві. У Глибокій Долині спалили. Ну, той залив-таки людям сала за шкуру!
— А хто з них не залив?!
— Воно-то так,— погодився Омелько.— А все ж таки і пани не всі однакові. Хоч би й нашого взяти. Чи, може, що ми його рідко й у вічі бачили? Більше сидів у своєму родовому маєтку в Рязанській губернії. І це літо там просидів. Після того, як йому з армійського корпусу по шапці дали. Жив — не тужив! Воно хоч і не той уже час, не старий режим, а революція, ну оренда ще йому хоч така-сяка ішла. Аж до осені. А восени, розказує Влас-денщик, урвався нарешті бас і йому: не в жарт уже заколотились мужики-рязанці. І от якось одного ранку прийшла у двір ціла делегація. Так і так, мовляв, нема чого вам, громадянин Погорєлов, робити отут. Отож ми й ухвалили на сходці відправити вас у город Рязань. З богом! І вам, і нам краще буде. Бо завтра починаємо землю ділити, та й усе майно. То щоб і вам на нерви не дєйствувати, та й мужикам, котрі е ще слабонервені. Того ж дня й вирядили. І ніякої шкури не здирали. По-людському. Навіть виїзні коні у фаїтон запрягли, щоб до города. І ще пару коней у віз: для чемодантів, для ящиків з добром.
— Так що ж, чи його оце вже і з города Рязані видворили?— спитала Гармашиха.
— Буцімто — ні, своєю охотою. Влас каже. Та нічого ж і сидіти було! На саме жінчине жалування, начальниці гімназії, як видно, сутужно прожити. От і згадав, що десь на Полтавщині ще один маєток є. Ото й приїхав. Хліборобити!
— Ну що ж, землі вистачить на всіх, хто захотів би своїх рук до неї докласти,— сказав Артем.— Але щоб своїх рук, без найманої праці. Чи він думає, може, як колись, хазяйнувати?
— Та ні, про "колись" навіть і він... не знаю, може, десь там у душі, але щоб на словах — ні-ні. Уже улескотався, як видно. І навіть не сказати, щоб журивсь дуже. "Ну що ж,— каже,— спробую ще на двохстах десятинах хазяйнувати. Що воно вийде".
— На двохстах? Тільки й усього?— мабуть, вперше за весь ранок засміявся Артем.— Дивак-чоловік! І ото ж є ще люди на світі!.. А все ж цікаво, чого це він саме на цій цифрі спинивсь?
— Та нема ж більше землі. На весну. Щоб придатна була під цукровий буряк.
— Он воно що! — збагнув нарешті Артем всю "немудру механіку" пайового порятунку. Пригадалося, як тиждень тому, під час поїздки в Харків, у якійсь газетці читав "роз'яснення" до проекту земельного закону Центральної ради, за яким не підлягає розподілові, а лишається у землевласників вся земля, що зайнята під цукровим буряком. Виходить, "ларчик просто відкривався".— І він що ж, чи справді вірить в оті свої двісті десятин?
— А мабуть. Бо загадав управитель на завтра посланців у всі кінці за насінням. Хай і не всі двісті під буряки підуть. Бо треба ж і на хліб для батраків, і на сіно для робочої худоби, але й на сотню немало насіння треба.
— Та що ж він буде робити? Ну, хай навіть і посіє,— озвалась од печі Гармашиха.— До війни більше не сіяв, як десятин двадцять, а й то — півсела дівчат та молодиць всеньку весну... Але ж тепер як усе буде гаразд, то кожен буде зайнятий в своєму хазяйстві.
— А генеральша гімназисток своїх привезе, от і впорають! — сказала Орися.
Омелько на її жарт відповів поважно:
— Е, дівонько, обійдеться й без тих гімназисток. Авжеж, ще дай бо, щоб все було гаразд! Але й тоді навіть... Ну, припаде кожному земельки тії клапоть. Так що ж, чи думаєте, одразу так усі хазяїнами й стануть! Шо кожен — сам собі пан. Якраз! Це тільки в казці все швидко робиться. А в житті, та в селянському... Коли ж до чого не кинеться, сердега, а його й нема. Та ні худобини, ні воза. Ні одежини, ні взуття. За війну ж геть-чисто обносилися. І на все гроші потрібні. А де їх узяти., як не на гірких заробітках! Півсела дівчат та молодиць і тоді ладні будуть на чужі буряки. Хай тільки свисне!