Не застала вже Омелька вона в тюрмі. Тижнів зо два тому вивезли з іншими засудженими на каторжні роботи в Німеччину — на шахти, либонь. На скільки років — і не дізналась до пуття. Отакі люті й тюремники були на цей раз після того, що скоїлось в місті за кілька днів перед тим... Грицько спитав, а що ж таке скоїлось? Та офіцера ж їхнього хтось повісив уночі. На базарній площі. На одній з отих шибениць, що знято було з них партизанів. Як виявилось, Грицько нічого не чув іще про це. І не диво: в газетах про це не було, а з села теж у місті ніхто не був останніми днями. Вони, жінки-бідолахи, оце перші.
— То ти й про Тимоху ще нічого не чув? — і мимоволі спинилась. Спинивсь і Грицько. І, либонь, збагнув уже, про що йдеться. І не хотіла душа тому віри йняти. Поривно ступив до жінки й схопив за плечі.
— Та не мовчи ж!
— Повісили Тимоху німці,— стиха сказала Уляна, звільняючися від його рук, бо могли побачити люди — і ззаду з горба спускалися з степу, і попереду з гармашівських воріт вийшли Гармашиха та обидві невістки і якраз глянули в цей бік на гуркіт коліс на греблі. Одягнута була стара не по-буденному і в чорній хустці на голові. Уляна гукнула:
— Тітко Катре, заждіть! — і, не мовивши більше ні слова Грицькові, кинулась до неї.
Катря впізнала Уляну, рушила назустріч їй та раптом спинилась, і Грицько зрозумів чому. Наздогнавши коні, смикнув за віжки й, звернувши під верби, спинив їх. Удаючи, що спала посторонка, став прилаштовувати її до барка. Збентежений і засмучений Уляниною звісткою, він мимоволі все ж прислухався до розмови жінок. Але говорили вони півголосом, розібрати слів Грицько не міг. Та зрозуміло було й так, про що мова,— про Тимошеву смерть. Тому й здивувало Грицька неабияк, що Гармашиха враз гукнула до воріт, як здалося йому, майже зраділо: "Христе! Та йди ж бо сюди мерщій!" Христя підійшла до них. Уляна стала і їй щось розповідати. Від чого та схвильовано аж руки притисла до грудей, а враз припала до Уляни й стала її цілувати. Врешті Гармашиха перша згадала, що треба йти. І, вже ступивши кілька кроків, гукнула Мотрі біля воріт:
— Та скажи Остапові, хай не марудиться. Сонце сідає. А край не близький! — І пішла з Уляною вулицею.
Грицько тепер вже міг би й собі їхати, а він не рушав з місця. Чекав, поки вийде з воріт Остап. Куди він мав і чого йти, Грицько одразу ж догадався. У Підгірцях іще з самої весни жила Орина з чоловіком, котрий змушений був ховатись од німців. Отож, певно, до неї. В Червону Армію тоді Тимоху не взяли як інваліда, а залишили в числі кадровиків, що становили осередок, на чолі з колишнім головою Вітро-балчанського волосного ревкому більшовиком Кандибою, робітником з меблевої фабрики в Полтаві: Невкипілий Тиміш відав справою постачання бееприпасами. А жив з того, що пильщикував із своїм молодшим братом Захаром, який десь перед самою навалою німців, демобілізований з армії, прибув із Петрограда. У Підгірцях наймали комірчину. І Орина при них — їсти варила, сорочки їм прала. Час од часу навідувалась у Вітрову Балку. Але Грицькові так і не довелось ні разу, хоч би випадково, зустрінутися з нею. Та, правда, і потреби такої він тоді вже не відчував, закрутившися з ївгою. Скоріше навпаки — боявся такої зустрічі. Бо знав, що була б дуже прикрою для обох. Десь, певно, і по сей день не вірить Орина, що до розриву з нею ніяких інтимних стосунків у нього з ївгою у Вітровій Балці не було. А втім, чи мало це якесь' значення після того, що вже було в нього з ївгою у Славгороді. Напередодні повернення після трьох років війни до своєї нареченої. Навіть згадка про це попервах Грицькові була просто нестерпна. А щоб Орині відкритися зараз з оцим, Грицько навіть і думки не припускав. Може, згодом колись. Якщо б виникла в цьому потреба. Не знав і не догадувавсь навіть, що дівчина вже тепер нетерпляче чекала од нього цього. А врешті не витерпіла.
Якось тижнів за два після різдва, тільки-но виходилась трохи після хвороби, прийшла Орина з подругами в школу на збори драмгуртка. Був і Грицько в школі. Відколи обрано було головою "Просвіти", йому не один раз доводилось бувати отут, а отже, й зустрічатися з ївгою. Проте стосунки їх були лише ділові. Наодинці жодним словом не перемовились. І він уникав цього, та ївга теж не робила ніяких спроб бодай на кілька хвилин лишитися з ним наодинці. І це спершу навіть обрадувало Грицька. І майже цілком заспокоїло. І все ж несподівана поява Орини в школі тоді його дуже збентежила. Що, певна річ, не залишилось непоміченим Ориною. Та ще пильніше придивлялась вона до нової вчительки, яку оце бачила вперш. Не знати, що саме помітила4 вона тоді особливого в ній,— можливо, лише ледь вловиму зміну в її настрої після того, як хтось із присутніх звернувся до Орини по імені, і ївга тільки тепер збагнула, що це ж і є Грицькова наречена,— Орині й цього було досить. Посидівши кілька хвилин, вона й пішла з класу. Грицько наздогнав її в коридорі. "Погано почуваєш себе?" — спитав занепокоєний. Орина не відповіла. Вийшла на ганок. І Грицько за нею. Як сходила з рундука, Грицько хотів допомогти їй, відштовхнула руку.
І сказала, глянувши гнівним поглядом і карбуючи слова: "Іди геть! Іди до своєї... тифозної воші!" Оце й була остання їхня зустріч і остання розмова.
Кілька днів по тому Грицько місця собі не знаходив — огидний сам собі за отой негідний свій вчинок у Славгороді. Проте ще одну спробу наважився-таки зробити, останню спробу порозумітися з Ориною. Сам до Гармашів піти, звичайно, не міг. Довелось і на цей раз бити чолом Мусієві Скорякові. А тільки тепер старий мав виступити не в ролі старости, як тої передвоєнної осені (не до сватання зараз!), а за хитромудрого дипломата. Бо справа дуже прикра,— чесно попередив Грицько: приревнувала до нової вчительки. Мусій аж плечима знизав: "І таке! Та на хріна вона тобі здалась, Галаганова полюбовниця!.. От дурне дівчисько! Чи, може?" Грицько запевнив, що немає ніякого "може". "Ну то гляди ж мені! — і охоче взявся полагодити справу. І то — негайно.— Не встигнеш і півмітка домотати, на, держи клубок, щоб не нудився без діла!" І справді, за якусь чверть години Мусій вже й повернувсь. З самого вигляду його Грицько зрозумів, що не пощастило йому нічого добитись. Але розпитувати при всіх не став, одразу й зібрався додому. Мусій провів аж до перелазу і лише тут сказав сердито: "Та вибирай надалі, парубче, за облаката собі іншого когось. Старий я вже очима кліпати, як той йолоп. Ти що ж мені збрехав?! А де ж ти ночував тоді в Славгороді, по дорозі з фронту? Що — ні в Бондаренків, ні в Павла Діденка? Пішов проводжати свою кралю та й загруз у неї в м'яких подушках!" Отаке розповіла йому Гармашиха щойно наодинці. Либонь, іще в чотирнадцятому році, коли служив у запасному батальйоні в Славгороді, любов із нею закрутив. Листувався всю війну. "То навіщо ж ти сердешній дівчині голову морочив? — аж кипів Мусій.— Несовісний ти, парубче!" І Грицько стояв похнюплений весь час, аж поки Мусій його вичитував, слова не вимовив, не спростував жодного звинувачення. Та й що він міг би спростувати? Окремі дрібниці! А яке це значення мало — три роки знався він з ївгою чи тільки одну ніч переспав з нею. Хоч би навіть і напідпитку?! Однаково — непростима підлота чи навіть — злочин перед Ориною, якому немає ні спокути, ні прощі.