З тим і пішов од Скоряка. І довго ще потім оце почуття своєї провини й огиди до себе не полишало його. Аж поки нарешті — після того вже, як знову зійшовся з ївгою,— не переконав себе в тім (і певна річ, не без її допомоги), що, власне, як краще розібратися, коли глибше колупнутися в своїй душі, то нічого не те що злочинного, а й просто недозволенного в усій отій історії його з ївгою, далебі, нема і не було. Бо хіба серцю накажеш кого любити?! А нареченсю Орина йому була досить-таки надуманою. Як виявилось по-справжньому він її і не любив ніколи. А просто, з дитячих літ не зазнавши материнської ласки, кривджений лютсю мачухою, прихилився душею до сім'ї Гармашів, до ласкаве! тітки Катрі. А відтак вже й Орисі у своїх мріях дитячих знайшов, як здавалось йому, належне їй місце в своєму майбутті: за дружину візьме собі... А життя розпорядилось по-своєму. І хто зна, можливо, навіть на краще для всіх.
Принаймні щодо себе Грицько був цілком певен, що ніколи не зазнав би з Ориною такої любовної втіхи, як з ївгою, отакої жагучої пристрасті, щоправда, з нападам:, шаленої ревності (якою, можливо, й обумовлювалась вона) до її колишніх — давніх і недавніх коханців. Ніяк не йняв віри Грицько, що з Ґалаґаном у неї ось вже цілий десяток літ не було інтимних взаємин. Ну, а коли правда, тоді ще гірш: були, значить, інші коханці. Чи заради чого б ото з її темпераментом мала жити черницею? Та з її вродою! Охочих, десь певно, не бракувало! З цим ївга погоджувалась цілком: "О, вистачало! І коли б це на іншу... Але така вже, видно, я "чудна", як ти кажеш. В розумінні — ненормальна. Взяла собі в голову, намалювала в уяві, ще дівчиськом бувши, образ свого судженого та й чекала терпляче..." — "А дитина ж звідки?" — "Бо сам винуватий: чого ж отак забаривсь?! — І мерщій, щоб не затримався думкою на цій нісенітниці (бо скільки ж років тоді йому було!) переводила мову на інше: — А щодо темпераменту — невже й досі не віриш, що це ж ти мене такою зробив — шаленою. Ба навіть навіженою. Як і тоді в Славгороді... Чи, може, вважаєш мене за отаку легко доступну?" — "Житняка захотіла",— рубав їй Грицько своє. І вона не ображалась, спокійно відповідала: "А я теж — не з крупчатки. Походженням своїм — з таких же, як ти, мужиків-хліборобів". І залюбки розповідала про своїх родичів по батьківській лінії. Чотири її дядьки і досі хлібороблять. І не дуже багатші за його батька: коли помер дідусь та порізнилися — чи й по двадцять десятин припало на кожного — середняки. Та навіть і при дідусеві, коли ще жили однією сім'єю, цілим мокроусівським кланом, і тоді обходилися своїми руками. Розповідала, як полюбляла, вже гімназисткою бувши, під час канікул гостювати в них на хуторі. Особливо влітку. І не вилежувалась в холодку, а майже нарівні з тітками та двоюрідними сестрами, але заохотки, звичайно (ніхто її до цього не силував) і полола, й сіно громадила, і в жнива снопи в'язала. Будь певен, косарю мій, коли б довелося, то не відстала б. А добре чуприну нагріла б тобі. Незгірш, як і оце зараз, у ліжку,— і жахалась удавано: "Он бач, якою ти мене розпутною зробив". — "Я тебе?" — "Авжеж. Бо з погляду моралі позашлюбні статеві стосунки — аморальність, або, простіш — розпуста. А хто мене на це підбив, як не ти!?" Звичайно, Грицько розумів, для чого вона веде ці розмови. Проте уперто відмовчувався або ж відбувався якимсь жартом у тон їй. Його цілком влаштовувало і таке життя з ївгою. Та й вона особливо не наполягала на своєму (хоч і мала цілком серйозні наміри щодо нього). Навіть і тоді, як уже пройшла чутка селом, що посватав Тимоха Невкипілий Орину і дістав згоду од неї, не змінила своєї поведінки. Хіба що стала іще стриманішою в своїх домаганнях. А потім і зовсім облишила навіть натяки. Бо бачила, як боляче переживав Грицько оті чутки. Та він і не крився з цим. А одного разу прямо сказав їй, як він жалкує, що поспішили з нею, не почекали хоч би до весни. Поки дівчина трохи заспокоїлася б. І не зробила б дурниці, що зараз оце робить її. Не вірив, щоб отак раптом Орина могла спалахнути до Тимохи справжнім коханням. Зопалу, зозла це робить. Та з помсти йому. Не думаючи, що і своє життя занапастить, і Тимошеве,
З отої душевної гризоти став знову частіше в чарку заглядати. А в самий день весілля набрався був просто — до безтями. Що й призвело до того ганебного бешкету на весіллі. На другий день, проспавшися, замалим чуприну на собі не рвав від пекучого сорому. Цілий тиждень із свого белебня на село не показувався. Потім оговтався поволі, а з Ново-селівки тим часом чутки стали надходити, що живуть молодята гарно. Та й сам Тимоха це ствердив.
Якось зустрілися на вулиці. Ішли по одній стороні вулиці, ну й не звертати ж у чужий двір,— зійшлися. Тиміш перший привітавсь, подав руку. "Чи доки ми один на одного, як ті вовки, дивитимемось! Нема з-за чого".— "А що весілля тобі зіпсував трохи?" — "Пусте! Могло бути куди гірш: замість того, щоб під вінець, та потрапив би в тюрягу. Спасибі боярам, що з хати не випустили".— "А то що? Чи голову б провалив?" — "Могло бути!" І признався Грицькові, як ненавидів його тоді. За Орину. Бо ж не знав тоді ще... Дуже погано думав про його стосунки з нею: зобидив дівчину та й перекинувсь до іншої. "Ну, а коли з'ясувалось, що нічого сурйозного у вас не було... Е! — Невдоволений, що сказав зайве, махнув Тиміш рукою.— І годі про це. Тільки знай, що ніякого зла відтоді не маю на тебе. Та й на вчительку теж. Але чи ти ж хоч щасливий з нею?" — "А ти?" Тиміш знизав плечима: "Дивак! Та чи ж я спинив би оце зараз тебе для дружньої розмови, коли б було інакше! Але тебе, мабуть, не так я особисто цікавлю, як Орина.— Грицько не заперечив.
Тоді Тиміш, повагавшись часинку, сказав переконано, але знизавши плечима для виду: — Не кається, либонь".
"Ну от і слава богу,— думав Грицько, простуючи потім на свій белебень.— Ну от і гаразд!" — вдесяте протягом дня повторював, як заклинання, часом навіть уголос, не помічаючи цього в якійсь дивній для нього самого зажурі...
Проте вже другого ж дня відновив свої зустрічі з ївгою. Ходив уже тепер до неї не криючись. Та й від кого мав критися? Аж тепер збагнув, що весь час приховував свої взаємини з ївгою лише заради Орини. Навіть і після того, як вийшла заміж. Бо думав... Ну, а раз таке діло!.. Та, далебі, пора вже й про своє одруження подумати. Тим більше, що зволікати з цим далі не можна було. Одужала Докія Петрівна. Не зовсім, але вже підміняє — на урок чи й не на один — Макара Івановича. Тиждень якийсь мине, і доведеться ївзі, що тимчасово заступала її, вернутись у свій Славгород. При самій думці про те у Грицька стискалося серце. Чомусь одразу ж виникала в уяві славгородська "Українська книгарня" і ївга, якою вперше побачив тоді: блідолиця красуня зі строгими очима, до того ж — у темному закритому платті. "Чиста тобі черниця!" — подумав тоді, милуючися нею, як і кожен з мужчин-покупців, завсідників, як видно, тутешніх, що, певно, всі, як один, були безнадійно закохані у неї... Але ж то було тоді. А що мало б стримувати її тепер, коли поїде, так і не дочекавшися його освідчення, а, значить, зневажена ним і обманута. Авжеж. Бо мала б всі підстави думати про нього (свого "судженого") як про звичайного бабія чи навіть бахура, якому тільки й потрібна була для постелі... А в такому стані жінці, та ще з такою вдачею і темпераментом, далебі, тільки й лишається, що і самій... Щоб одвернути цю небезпеку, Грицько наважився нарешті узаконити через шлюб свої взаємини з ївгою, відкинувши всі заперечення тверезого глузду. І те, що на цілих п'ять років старша за нього (хоч по виду й не можна було їй дати тридцяти її літ); і те, що й досі була для вітробалчан "Гала-ганова полюбовниця" (та, певно, нескоро й одвикнуть од цього прізвиська!); і те, що в нелегкій хліборобській праці буде аніякою йому помічницею... ївга дала згоду. Але щодо "негайно" — Грицько хотів у наступну неділю й вінчатися — лише знизала плечима: не бачила причини отак квапитись. "Хіба ми й так не живемо з тобою як чоловік і жінка?! Та й метрики нема при мені, дома в Славгороді". Ну, це вже була явна відмовка! Чи ж довго йому у той Славгород кіньми змотатись. Отже, була якась інша, справжня причина.