— А може, це не так вже й погано,— сказав Смирнов.
— Ні, це таки погано. Нам потрібен бойовий командир, чиї всі помисли були б направлені на збройну боротьбу з окупантами і ні на що більше. Треба щось думати з ним... Або й оцей Злидень. Хто він такий? Недавній синьожупанник. І ото покластися на нього в отакій відповідальній справі! Німецьку мову добре знає. Мало що! А тепер і суши собі голову: нещасливий випадок це чи щось інше? Яким чудом виприснув він з біди, хоч були ж разом із Невкипілим? Чудес в природі не буває.
Смирнов категорично відкинув підозру Кушніра щодо Злидня як чистий абсурд. Бо чого б же тоді державна варта розшукувала його? Розповів про секретну розмову наодинці інспектора повітової державної варти Лиходія з отим самим провокатором із прізвищем чи кличкою Пашко, випадково підслухану... Не хотів відпускати з міста його, бо ніхто, либонь, крім нього, не знає Злидня в лице.
Але докладніше розповісти про Злидня Смирнов нічого не міг. Сам у Славгороді не бачився з ним. Дізнався од Шевчука перед самим від'їздом, що він у місті, переховується у свого родича десь на Занасипі. Хотів був одкласти поїздку, але Шевчук наполіг, щоб повертався в Князівку негайно. Бо в обстановці, яка склалася в зв'язку з отим провалом, кожна прогаяна година може дуже дорого обійтися нам. І то не лише для Кандиби та його загону, а, можливо, й для самого штабу, якщо він уже рознюхав і про штаб — хто входить до його складу та його місцеперебування. Тому треба будь-що викрити його і знешкодити.
На хвилину в кімнаті запала напружена мовчанка. Порушив її Кушнір:
— От накоїв ділов бісів Кандиба. Для паніки підстав нема, але є всі підстави для тривоги. І не будемо випробовувати долю — розійдемось зараз. А зберемось увечері на березі. І ночувати дома не будемо. Треба попередити дружину Середи. А Мирославу Наумівну ми ще, мабуть, там застанемо. Поїдемо, Яковичу, завтра в Зелений Яр. Як твоя біда, в порядку?
У Гудзія для поїздок по його "парафії" в окрузі — до підопічних його селян-буряководів, законтрактованих цукровим заводом, був свій виїзд — бідарка та старезний кінь. І не так старезний, як лінивий: скільки поганяєш — стільки їдеш. Тому Гудзій не дуже полюбляв цей спосіб пересування, більше мандрував пішки. Але коли треба було з кимсь із товаришів удвох а чи й самому, але з якимсь вантажем— літературою чи вибухівкою, брав із заводської стайні свого Шайтана і запрягав у бідарку.
Отак було й цього разу. На другий день, в клечальну суботу , не чекаючи кінця робочого дня, діставши в свого приятеля-майстра на ремонті дозвіл з'їздити на зелені святки додому в Новомосковськ, Кушнір, залишивши "на хазяйстві" Смирнова, разом із Гудзієм вирушили з Князівки.
XVI
Чорна звістка про страту німцями Тимоша Невкипілого у Славгороді прийшла у Вітрову Балку разом з юрбою зажурених жінок, що в тихе ясне надвечір'я в клечальну суботу вернулися з міста після одвідин своїх чоловіків у в'язниці. Вибралися були з дому ще вчора, бо замалим не сотню верст (у два кінці) не подужати обидень. Отож ночували в місті хто де: у родичів чи знайомих. А Уляна, жінка Омелька Хріна,— у подруги своєї Горпини. Від неї ото і взнала. А відтак розповіла і своїм супутницям. Усю дорогу потім, дарма що в кожної своє лихо, не сходив у них з думки Тиміш. Та їхні ж таки хоч і в неволі тяжкій, але живі, слава богу, а він, сердега... Відкувалися, і чим ближче додому, тим більш, як цю звістку рідним його сказати. І домовились нарешті, що не кому ж іншому випадає зробити це, як самій Уляні, котра своїми вухами чула. А всі інші тим часом щоб потримали язики за зубами.
Проте, як видно, не всі додержали цієї обіцянки. Не встигла Уляна на часинку забігши додому, дітей впорати перед тим, як іти до Невкипілих, а все село вже знало цю страшну новину. І навіть осюди, в маєток, дійшла звістка ця. Виходячи з хати, Уляна просто на порозі зіткнулася з Теличкою Антоном, котрий став мерщій розпитувати про Тимоша: хто їй сказав про це? Був дуже збентежений, хоч і намагався приховати своє збентеження од неї. Уляна не виказала, звичайно, Горпину, пам'ятаючи їхню взаємну неприязнь та оту прикру історію з арештом Власа. Сказала, що біля тюрми почула. Від людей незнайомих. Не то з Пісок, не то з іншого якогось села їхньої волості, котрі знали в лице Тимоху і які начебто самі бачили ще до того, як знято було їх з шибениць, "їх? — аж тіпнувся Теличка.— То, виходить, не самого його схопили, а обох?" І на цьому урвав розпити. І якось одразу "скис". Згодом, коли вже він зникне за досить-таки загадкових обставин з маєтку, Уляна не раз пригадає оцю розмову з ним та його отой подив — "Обох?". Чому він вжив саме оте слово "обох"? Звідки він міг знати, що було їх двоє, а не сам-один чи не троє, сказати б? Та це вже було потім. А того вечора Уляна не звернула на це особливої уваги. Бо пойнята була іншими думками — про зустріч з ріднею Тимоша.
Скінчивши розмову з Теличкою, вона одразу ж [подалась на Новоселівку. Іще по дорозі додому з міста Уляна обміркувала все до дрібниць. Що піде не навпростець через парк, куди ближче було, а через греблю, щоб спершу зайти до Гармашів — тітці Катрі сказати — і про зятя Тимоху, але й про Артема водночас, що був у Славгороді, ночував у Гор-пини та Власа. А потім вже з її допомогою Орину та стару Невкипілиху піти втішати. Та тепер вже непевна була Уляна, чи є рація в цьому: навряд щоб Гармашиха була вдома зараз, коли на селі вже стало відомо про те. І все ж таки пішла кругом через греблю — а може! Чи принаймні щоб іще хоч трохи відтягти тяжку хвилину — розповідь та розпити рідні Тимошевої про все, що чула про нього.
На греблі й наздогнав її Грицько Саранчук — їхав парою своїх коненят з поля. І, як видно, нічого ще не знав про Тимоху. Порівнявшися з нею, сплигнув з полудрабка і після "доброго вечора" одразу ж став розпитувати про Омелька. Виходить, знав, що була з жінками в місті. І хоч нічого особливого в тому не було, що знав, бо міг і цілком випадково про те почути, і коли б не зустрівся оце, теж випадково, з нею, то навряд чи прийшов би додому до неї з розпитами про Омелька, Уляна не хотіла зараз думати так. А чому не прийшов би? Хоч і не були великими друзями, але й не чужа-лися. А з різдвяних свят, відколи Грицько став головою "Просвіти", а Омелька її теж було обрано в члени правління того товариства, частенько зустрічаючися на зборах, вони навіть зблизилися. Ні, далебі, доля Омелька була аніяк небайдужа Грицькові. Та й в самому голосі його, коли розпитував оце, звучав неспокій та уболівання за ним. Тому Уляна й сама пройнялася щирою приязню та несподіваною для неї самої одвертістю. А може, ще й тому, що нікому досі (у жінок-супутниць своє в кожної лихо, не до того було їм!) не розповідала про чоловіка. Хоч би заради самого співчуття в її лихові.