Згадка про Лиходія цілком повернула Артема до дійсності. Сонце було в самому зеніті. Виходить, добру годину поспав. Досить! І ні хвилини не буде гаятись, чекаючи на Серьогу. Кожна година дорога. Полишений на волі провокатор Пашко тим часом може такого накоїти лиха! А він вже третій день як знову там. Артем заплющує очі й, напруживши пам'ять, пригадує отой діалог між Лиходієм та Пашком по той бік паркана, коли вони залишилися за столом самі. Після тривалої мовчанки (коли оді-йшла господиня з посудом од столу) Лиходій озвався раптом: "Просто і не знаю... Чи, може, ще хоч на день-два затриматись тобі?"— "Ні, ні,— знепокоївсь Пашко,— і так вже третій день. Як би не кинулись мене там".— "Мені не на що ти й потрібен. Але ж у нас ніхто того Злидня не знає в лице. Ось в чім лихо. А документи в нього, ясне діло, липові".— "Та його й духу в Славгороді вже нема. Ще вчора, мабуть, дременув. А що сьогодні — то напевно. Як тільки взнав, а чи, може, й на власні очі побачив, що трапилося з його напарником... Але ж диво, як він виприснув?"—"Бо роззяви!"— і далі Лиходій вже не наполягав на своєму. Мабуть, тоді ж зразу й поїхав Пашко з міста.
"Еге ж, а ти лежиш. Вилежуєшся!"
Біля порога сторожки Серьожина тітка полоскала в ночвах шмаття. Якраз викрутила і розвішувала на мотузці синю сатинову сорочку Серьоги, в якій він ходив оці дні, в якій і додому пішов був. То, виходить, вернувсь вже? Тітка підтвердила, сказала, що з півгодини вже як повернувсь. Ліг заснути.
— Чи не до якоїсь висипляється,— закінчила не то в жарт, не то серйозно.
— А ви це з чого взяли?
— Та все ж скинув із себе, і штани, й сорочку. Просив, щоб на вечір небезпремінно було все випране й випрасуване.
Артем насторожився: на вечір? Та що він собі думає! П'яти хвилин не чекатиму. Чи, може, передумав іти? Ну й хай, баба з воза...
Але піти, не попрощавшись з товаришем, Артем, звичайно, не міг. Він зайшов у хату й розбудив Серьогу, що в самій білизні, розкидавшись просто на підлозі на розстеленому ряденці, стиха, як немовля, посопував носом у солодкому сні.
— Ти що, не міг мене розбудити зразу ж, як прийшов?!— напустився на нього, не давши очі протерти.— Чи так важко було мене знайти?
Серьога сказав, що не мав потреби в цьому. Навпаки, вирішив і собі виспатись гарненько. Бо вночі не доведеться.
— На тормозній площадці, а може, й на буфері, не дуже заснеш!
— А куди ж це ти намірився? На експресі?!
— Не сам. А й ти зі мною.
— Он як!— мимоволі посміхнувся Артем.— Не ти — зі мною, а вже я — з тобою. Та ти що, чи не прокинувся ще?
Ні, Серьога вже прокинувся цілком. Прикуривши вслід за Артемом од його запальнички, якої ні вчора, ні позавчора чомусь не бачив у нього, він перш за все спитав, що дало побачення з Танею. Артем, як міг стисло, задовольнив цікавість товариша і став мерщій у нього допитуватись:
— А куди ж маємо їхати?
Та туди ж, куди малося й пішки. Товарняком сю ніч. Але вибратися звідси треба буде з таким розрахунком, щоб до ночі бути в умовному місці: у захисній лісовій посадці поблизу першого переїзду за семафором. Де і підбере їх отой товарняк. Потрібна охорона для вагона з трофейною зброєю. Якщо, звичайно, все складеться, як задумано.
— Ким задумано?
Серьога розповів тепер докладно все, що йому стало відоме від Романа Безуглого, який, власне, й "посватав" їх обох на це діло, підказавши голові підпільного парткому Шевчуку їхні кандидатури в охорону. Мовляв, якраз у ті краї наміряються йти. А справа така. Невкипілий Тиміш, бідолаха, прибув у Славгород, як виявилось, не сам-один. Але товаришеві його пощастило якимсь чудом виприснути з пастки, поставленої для них німцями та вартою. Злидень його прізвище, Єгор Злидень, із партизанського загону Кандиби. А Невкипілий у тім загоні завідував боєприпасами. їм ото й доручено було дістати зброю за попередньою домовленістю з якимсь німчу-рою, котрий відав трофейним майном, в тім числі і трофейною зброєю російського зразка. Саме те, що треба. Везли йому дві торби з грішми — миколаївські й частину золотом. Одна торба у Невкипілого, а друга в отого ж Злидня Єгора. При виході з вокзалу, під час перевірки документів, уся ця справа й завалилась. Невкипілого заарештували одразу ж, бо дуже примітний своєю культею. А з ним — ще одного, першого, хто підвернувся під руку. Як видно, знали, що має бути їх двоє, то до решти прибулих пасажирів не дуже й прискіпувались, через п'ятого-десятого, на вибір. Отак і виприснув Злидень.
— Геройський хлопець, як видно,— захоплено розповідав Серьога.— Інший на його місці з переляку як дременув би з міста, кинувши торбу свою де-небудь у відхідник, то аж в лісі оглянувся б. А цей ні. І по сей день тут. "Поки не виконаю,— каже,— своєї задачі..." А уявляєш становище: на очах у тебе схопили твого товариша, та ще й з отаким вантажем! А він не розгубивсь. Щоправда, підвезло таки трохи: якийсь далекий родич в залізничному депо працює. У нього на
Занасипі й знайшов собі притулок. А через родича потім зв'язався ще з декотрими залізничниками. То за їх допомогою, може, і вдасться отой вагон зброї викрасти й причепити до товарняка. Все на мазі, либонь. З тим, щоб потім на якомусь там роз'їзді чи полустанку, найближчому до тих лісів партизанських, відчепити його під якимсь благовидним приводом. Букса, може, займеться. Не так у дорозі, як саме на оті кілька годин стоянки вагона, поки сповістить Злидень свій загін та під'їдуть возами, щоб розвантажити, і потрібна буде охорона. Бо серед ночі на глухому роз'їзді, звичайно ж, знайдуться охочі зазирнути в отой вагон. Тим паче, що під пломбою.
Насилу дочекавшись надвечір'я, Артем із Серьогою тією ж дорогою, що й сюди — яром,— подались на умовне місце. Повз Серьожину домівку, далі попід мостом на Полтавській вулиці і вийшли аж до самого міського саду. Тут кінчався яр. Тоді в обхід саду чагарниками до насипу. І залягли в посадці, за верству од семафора, що маячив у темряві цяткою червоною, як кров.
XV
Містечко Князівка стало місцем підпільного перебування зонального штабу по організації партизанських загонів не випадково, звичайно. Хоч воно і не було в самому центрі зони, в яку входили, крім Славгородського, ще два суміжні з ним повіти, отже відстань до деяких осередків по лісах, де шукали собі рятунку од карателів та пристановища утікачі з сіл (а з них якраз і малося організовувати партизанські загони), набагато перевищувала півсотню верст, тоді як до Зеленого Яру не нараховувалося й тридцяти, зате було воно біля залізниці, і це забезпечувало досить зручний зв'язок як з Полтавою, так і з Славгородом, підпільний партійний комітет якого здійснював безпосереднє керівництво штабом. До того ж самий побут, яким він складався в оцьому дачному містечку, починаючи з весни, як тільки власники дач заходжувалися з поточним ремонтом будинків і в зв'язку з цим з округи сюди прибувало сила всякого майстрового люду, давав можливість, не впадаючи в око німецькій комендатурі та й "своїй" поліції, прижитися серед тих майстрових та ранніх цього року дачників (за рахунок втеклого панства з Радянської Великоросі!) і членам підпільного штабу, котрі, за винятком Гуд-зія Степана Яковича, агронома-буряковода на місцевому цукровому заводі князя Куракіна, були все люди нетутешні.