П'ятеро було їх у штабі. Троє більшовиків та два українські ліві есери. Майже у цілковитій відповідності реальному співвідношенню сил на політичній арені в країні на той час, що знайшло своє відбиття, зокрема, і в такому показовому факті, як розподіл депутатських місць у ВУЦВКу, що їх ці партії здобули на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад в середині березня в Катеринославі.
Очолював штаб більшовик Кушнір, справжнє прізвище — Третьяков Петро Григорович. Прибув з Катерииославщини. Недавній голова завкому одного з заводів у Новомосковську. Металіст за професією. Людина з дореволюційним партійним стажем. І єдиний з усіх п'ятьох, що не раз сидів у тюрмі, і навіть побував у Сибіру, засуджений в 1915 році військово-польовим судом до каторги за пораженську агітацію серед солдатів на фронті. З каторги повернувсь після Лютневої революції. І відтоді весь час на партійній роботі. У Князівку прибув ще зразу ж повесні з цілою артіллю таких-о ж, як і сам, "майстрів на всі руки" і більше місяця ким тільки не робив на ремонті дач. А з травня, коли цукровий завод через брак сировини став на ремонт, перейшов на роботу туди, тепер уже за своїм справжнім фахом слюсаря інструментальника. Там і жив — на території заводу, в гуртожитку з такими ж прийшлиг^и робітниками, серед яких немало мав однодумців.
Супрун Мирослава Наумівна прибула із Славгорода, але не просто, а кружним шляхом — аж через Полтаву, куди в березні виїхала з відступаючим військом. До Князівки прибула під виглядом служниці разом із родиною професора Красицького Михайла Павловича, котрий насправді доводився їй родичем через її брата Григора Наумовича, жонатого на його дочці, артистці Харківського драматичного театру. Але ці справжні родинні зв'язки її з Красицьким нікому тут не були відомі, окрім своїх — членів родини професора та господаря дачі, отця Митрофана з Покровської церкви і його попаді, рідної сестри Михайла Павловича. Відповідні були у Мирослави Наумівни і документи на ім'я Олени Гринько. Але через те, що в містечку чимало було дачників із Славгорода і можна було легко зіткнутися з кимсь, хто знав її в лице і знав про її партійну роботу в Славгороді, то жила дуже замкнуто, а то й зовсім зникала на цілі тижні з дому. Коли не в Озерянську волость суміжного повіту, то в Зелений Яр — у своїй підпільній роботі члена штабу, відповідальна за стан санітарно-медичної служби в партизанських загонах.
Середа Юрко Панасович був із Полтави. Кооператор, під час війни "земгусар", а після революції — працівник в апараті "Селянської спілки", член повітового Комітету українських есерів, входив (так само, як і Гудзій) до лівого крила партії, що тільки вже оце при німцях у травні місяці під час з'їзду партії в Києві, відколовшись, утворила окрему партію українських лівих есерів, так званих боротьбистів. У Князівці вчителювала його дружина. І, власне, ця обставина була вирішальною при визначенні його кандидатури в партизанський штаб. Бо мав, на одміну від інших, цілком законну підставу і навіть кончу потребу в цьому — оселитися в містечку: не полишати ж було йому напризволяще дружину напередодні пологів та ще й без даху над головою. Бо німці, як захопили містечко, одразу ж перетворили земську школу, де працювала і мешкала вона, на казарму для своїх солдатів. Отже, мусив улаштувати десь на приватну квартиру. Та як був людиною спритною, то навіть і цю прикру обставину використав якнайдоцільніше в інтересах спільної справи. Довго й шукав, але знайшов-таки те, що треба було: ізольовану кімнату через сіни в одинокої старої жінки. Кращого місця, з міркувань конспірації, годі було й шукати. Не чого ж потім найчастіше саме тут і збиралися на свої засідання.
І нарешті — Смирнов Петро Максимович. Цей був аж із Рязані. Воював на Півдегіно-Західному фронті, на території України, де його й захопила революційна хвиля та громадянська війна. Втративши свій артдивізіон, він зохотився, а по-літвідділ армії рекомендував його Полтавському губкомові для партизанської боротьби в тилу у німців. Жив на легальному становищі, навіть ходив у своєму військовому одязі — з погонами прапорщика. І зовсім не з тої причини, що не мав у своєму гардеробі нічого з цивільного одягу (коли б хотів, то міг би придбати), а з міркувань конспірації. Служив у повітовому земстві в Славгороді інспектором народних шкіл. Зараз, під час шкільних канікул, жив на дачі у Князівці, підробляючи до платні ще й уроками. Але й тепер змушений був частенько їздити в Славгород в шкільних справах. А власне, не так у шкільних, як в справах партизанських. Бо саме через нього штаб підтримував зв'язок із славгородським партійним комітетом, до складу якого входив і він. Відтак ніколи не повертався додому з порожніми руками. Як у переносному, так і прямому розумінні. Тому товариші чекали на нього завжди з великим нетерпінням...
Отак чисто було й цього разу. Хіба що з тією одміною, що до нетерпіння тепер прилучався іще й неспокій. Бо поїхав Смирнов з Галагановим управителем на його конях, з ним разом мав і повернутись, але не вернувсь. А сам управитель прибув додому вже надвечір. Через те, либонь, що німці до півдня нікого не випускали з міста. Аж поки не закінчили облаву. Про все це того ж вечора стало відомо й Кушнірові та Гудзію. Мирослави Супрун та Середи не було зараз в містечку, бо мали свою людину серед Галагаиових дворових. Чи не з цим і пов'язана затримка Смирнова?
А тут іще котрийсь із дачників, уже після Компанійця прибувши поїздом з міста, привіз сумну новину про розстріл німцями — у відповідь на зухвалість партизан, що, знявши трупи своїх із шибениць, повісили на одній із них німецького офіцера,— аж десяток заложників з числа виловлених під час облави. Про що сам, либонь, читав оповіщення німецької комендатури, розклеєні по місту.
Без сну і в тривозі минула ця ніч для обох. Але тим більша була їхня радість, як дізнались уранці, що вернувся Смирнов нічним поїздом. Коли Гудзій, розшукавши на роботі Кушніра, сказав йому про це і попередив, що Смирнов опівдні прибуде сюди під час обідньої перерви, той, дарма що не слабував на особливу чутливість та й до Гудзія ставився досить стримано, навіть з деяким упередженням як до дрібнобуржуазного інтелігента й "соціаліста" в лапках, в цю мить ладен був схопити його в обійми від радості. А тільки що за поспіх? Збиралися, як правило, вечорами — на річці, чи в Середи, чи зрідка і в Гудзія, але теж — на дозвіллі (за преферансом чи й просто — чаюючи), а не серед робочого дня. Мабуть, щось справді дуже важливе.