Лежав тепер на землі горілиць з одкритими очима в блідо-голубе, злиняле од спеки небо і поволі приходив до пам'яті. Нестерпним щемом заходилось серце, і почуття якоїсь тяжкої, не зовсім ще усвідомленої своєї провини перед Тимохою було йому як сіль на свіжу рану. Авжеж, хоч би й тоді... Чи так вже конче треба було їхати того дня з дому? А чого не лишитись було ще хоч би на кілька днів! Одсвяткував би різдво вдома. А то ж за два тижні, що прожив на селі, за повсякденним нікольством, за буденним клопотом і не мав часу досхочу наговоритися хоч би й з тим же Тимошем, з давнім щирим другом своїм. А, напевно, за ці роки, що не бачилися, і в нього було про що розповісти. І була потреба душу свою відкрити. Так де ж пак, навіть коли й траплялась нагода,— картав себе Артем,— і тоді про себе думав, квапився мерщій свою душу вивернути, поплакатися Тимосі в жилетку. Як і тої пам'ятної ночі, коли верталися з маєтку після наймитських зборів. Саме тоді й розповів був Тимосі про своє перше кохання на заробітках у Таврії.
Тепер Артемові гірко й сором було навіть згадувати, як він негарно повівся тоді з товаришем.
Були вже коло воріт — на розповідь йому так і не вистачило часу, поки йшли вулицею, дарма що не раз і спинялись — пристоювали посеред вулиці — на найбільш драматичних місцях розповіді,— закінчивши тепер нарешті, Артем спитав, як у нього справи парубоцькі. Спитав, аж ніяк не сподіваючись на Тимошеву сповідь оце зараз. Бо й час пізній, і задубів уже на морозі, та й Тимоха, напевно, не менш. Тиміш так і подумав, тому відповів стримано: "Аж ніяк. Чи як сказати докладніше: кепсько! Гірше вже нікуди!" Тепер Артем зацікавився більш, став допитуватись. І таки витяг із нього пояснення. Виявилось, виходить заміж за іншого та дівчина, котру він багато років безнадійно кохає. "Ні, брешу,— поправився,— якась жаринка надії, як видно, весь час жевріла в серці; і аж оце тепер погасла..." На розпити Артема, хто вона така, Тиміш повагався, а врешті вийняв з кишені кисета і мовив: "Але спершу давай закуримо!— і навіть силувано пожартував:— Може, хоч "у супрязі" пощастить скрутити одну цигарку на двох". Проте як не морочились, а так і не змогли зліпити цигарку задубілими пальцями обох цілих рук — Тимошевої та його. А в хаті ще світилось. Хоч і була вже глупа ніч. Отож і спала йому на думку ота прикра і непростима дурниця: "А знаєш, Тимошко, ходімо в хату. Остап по цигарці зліпить. Та й обігріємось".— "А ти що, змерз? Ну то біжи мерщій в хату. Бо не штука й простудитись!"—"Та отож. Ти хоч об-стебнений, а я, бач, наопашки. Через оцю кляту руку.— Та перш як розійтись, хоч на це вистачило розуму, спитав іще Тимоху:— То скажи хоч, хто вона?"—"Нехай іншим разом,— відказав Тиміш, явно ображений.— Не горить!"
Проте іншого разу вже так і не було потім. На другий день під час зустрічі Артем нагадав був Тимосі про незакінчену вчорашню розмову, але він тільки знизав роздратовано плечима: "Чи тобі не однаково! Все одно не знаєш. Не з нашого села". Дурив, звичайно, щоб не в'язнув. В Артема щодо цього не було ніяких сумнівів. Більше того, часом йому навіть здавалось, що він догадується — кого саме з вітробалчанських дівчат він мав на увазі: Орисю їхню. Певності, звичайно, не було. Але щось дуже на те скидалось. Пригадувалось чимало фактів, хоч і дрібних, яким тоді й значення не надавав, але які тепер, зібрані докупи й зіставлені з Тимошевим признанням, начеб стверджували це. Одне тільки ніяк не в'язалось — Тимошева легковірність чи навіть дурість: які підстави були в нього для отої сміховинної "жаринки надії"? Добре знаючи свою сестру і те, як вона палко кохає Грицька, Артем міг би заприсягти, що ніякого приводу не дала вона Тимосі, хоч би тільки з звичайного кокетства навіть, на щось надіятись...
А втім, чи так вже добре він знає свою сестру? Як ішов з дому, було їй дванадцять літ; за сім років не могла ж вона не змінитись! Та й про палку любов її до Грицька знає лише з її слів. Хоч, певна річ, це аж ніяк не означає, що він не вірив у її щирість. Але як же тоді могло трапитись отаке, що йому й назви не добрати! Занадто несподівано і підозріло поспіхом сталося все те: і розрив з Грицьком, і одруження з Тимохою. Невже зопалу? (Бешкет, учинений Грицьком тоді на їх весіллі, свідчив, що не з його волі стався отой розрив). Невже на зло Грицькові за його зраду?
Таке припущення не раз вже за ці дні приходило йому в голову. Але він щоразу з обуренням відкидав його. Тим більше неприйнятним воно було тепер, відколи знав про смерть Тимо-хи. Бо так же хотілось вірити, що хоч оті кілька місяців подружнього життя з Орисею були для сердешного Тимохи справжнім і великим щастям, нічим не затьмареним, не отруєним ні її запізнілим каяттям за свій непродуманий вчинок, ні його чорною мукою ревності до неї та Грицька. Але віри в це, твердої віри в Артема не було. І не було чим, не знав, як зарадити собі в цьому нестерпному становищі. Тільки й лишалось, що картати себе. Сам винуватий. Не треба було отак квапитися з від'їздом. Треба було залишитись-таки на святки. На дозвіллі, а може, ще й за чарчиною, Тимоха, напевно, відкрив би йому свою бентежну душу, розповів би, мабуть, чимало такого, що допомогло б краще розібратися в отій, як виявилось, досить-таки химерній плутанині. А відтак, може, зумів би якось і зарадити їм. То зараз оце і не мучився б отак.
Дарма! Тим не мучився б, то мучився б іншим. Адже коли б залишився був у Вітровій Балці, не застав би Христі в Полівці, бо приїздила до матері лише на три дні свят, провідати свого Василька. А не зустрілися б, то й не порозумілися б. Отак би й лишилося все, як було. А повесні вернувся б чоловік з полону, і просто — в розкриті обійми... Звичайно, наміру забрати синашку не полишив би й за тих обставин, але мороки було б куди більш. Христя виявилась зовсім не такою поганою матір'ю, як йому думалось, і дитину не віддала б нізащо. І не на капость, а через те, що дуже любить малого, єдину свою втіху. А без її згоди, самоправно забрати нелегко було б. Чоловіків приятель Лиходій, з повітової державної варти, не лишився б осторонь, а доклав би всіх зусиль, щоб розшукати викраденого хлопчину й повернути матері та вітчимові. Дістав би й до Вітрової Балки. Тим більше, що тішився б надією за одним заходом захопити і його, Василькового батька.