— Ні, Маріє Дмитрівно, це — не вихід,— зітхнув Артем, дуже вражений звісткою.
— Чому не вихід?
— Та Христя й сама не піде на це. Щоб не ставити мене в прикре становище. Бо не в усіх жінок червоноармійських та партизанських є десь на стороні рідня, де можна б відсидітись. Інший спосіб треба шукати...
І не став більше гаяти часу, щиро подякував господині за все й подався з двору.
XIV
Коли Артем вернувся на кладовище, Серьоги з дому ще не було. Тоді вони разом пішли були в місто — Артем на побачення з Танею, а він — до себе додому. Бо раптом, уже вранці, спало йому на думку податися й собі з Артемом на село. Хоч до півдороги проведе. Все ж таки удвох охотніше вибиратися з міста та й — в дорозі.
А крім того, десь в глухому селі, на зворотній путі, виміняє чи кусень сала, чи пшона клунок — на те шмаття, що мати, можливо, знайде в себе у скрині. Та оце й забаривсь трохи.
Проте цього разу Артем був навіть радий нагоді побути на самоті. МлИнулої ночі вони з Серьогою, збентежені подіями в місті, до самого світанку очей не заплющили, спершу — в невеселій розмові, а потім, уже потомлені вкрай, тільки перевертаючися з боку на бік на твердій підлозі дзвінички, куди їх знадвору загнало солов'їне щебетання, що аж лящало їм у вухах, не давало заснути. А встали, як і завжди, тільки-но сонце виткнулось із-за міських кам'яниць. Тому Артем відчував потребу заснути хоч би на годину перед дорогою.
Він пройшов стежиною поміж могильними гробками до буйних зарослів відцвілого вже бузку й приліг просто на траву, на зігріту сонцем землю. І таки змусив себе заснути. Але сон був неглибокий, тривожний. Приснився йому знову, як і вчора вдень, Невкипілий Тиміш. А тільки на цей раз приснився не мертвий, а живий. Яким укарбувався в пам'яті з останньої зустрічі, коли, перед своїм несподіваним від'їздом із села з Данилом Коржем, Артем прийшов в економію попрощатися з Остапом та з своїми найближчими друзями.
Розшукав Тимоша біля воловні. Саме тут найбільший товпився гурт людей і найгучніший лунав гомін. Бо воловикові щоразу доводилось мати справу не з кимсь одним, як конюхам чи вівчареві, а одразу аж із чотирма "компаньйонами" на кожну пару волів. А серед чотирьох неодмінно виявлявся, а то й не один, крикун заповзятий. Тому стриманий, лагідної вдачі, але в разі потреби твердий, як кремінь, Тиміш був отут зараз якраз до речі. Навіть не підвищуючи голосу, він раптом перепиняв крикуна: "А стривай-но! Так чим же саме ця пара волів не підходить вашій кумпанії?— Причини висували всякі, аж до таких дріб'язкових, як стерта ярмом шия, або навіть те, що не одної масті.— А вам що, у підкидного ними грати?! Не вередуйте! А що старуваті, то хіба ж для іншого когось вони помолодшають? Отож! Давай, Омельку, хто там далі в списку!" Коли Артем потрапив сюди, якраз підійшла черга отій четвірці, в яку входив і Остап. Усі четверо вже проштовхались до самих воріт загороди і нетерпляче чекали на Омелька, що одв'язував од ясел якусь пару волів. Не встиг підвести сюди, до воріт, як перший Остап вигукнув обурено: "Та це ж ті самі! Де твоя совість, Омельку?! Борозенний же підірваний! Хіба не видно?!"—"А треба було по совісті дерева накладати тоді,— стримано відказав Омелько Хрін,— ото й не підірвав би. А кому ж їх?! Як не тобі з Мусієм, бо теж був тоді з тобою".—"А ми ж тут при чім?! Чого ми маємо потерпати?!"— ревнули в два голоси Муха Дмитро та Скоряк Андрій. Зчинився гвалт. Ще трохи — і, може, до бійки дійшло б. Отоді й втрутився Тиміш. На цей раз трохи підвищеним голосом — тоном команди, такої звичної для всіх, недавніх солдатів: "Смирно! Що це за ярмарок! Та дайте ж сказати!— З великими труднощами, але кінець кінцем йому вдалося втихомирити розбурханий гурт. Можна було вже говорити звичайним голосом, без крику.— Моя порада така: рубай, Омельку, налигач навпіл. Один кінець — Остапові з Мусієм Скоря-ком, а другий — решті двом.— І в цю мить помітив у натовпі Артема. Сам незчувсь, як вихопилося в нього:— Чи як ти вважаєш, Артеме?" Залягла тиша. Чутніше стало гомін і крики від клуні, де розподіляли жатки та кінні молотарки. Момент був справді дуже драматичний, для декого принаймні. І дуже цікавий — для решти: як вийде Артем з цього прикрого становища? А сам Тиміш уже й пожалкував: навіщо було вплутувати сюди Артема! Хотів уже, не чекаючи на його відповідь, внести іншу пропозицію — на вибір, але якраз в цю мить озвався Артем: "А ось що я скажу, товариство! Що сам премудрий цар Соломон і той не розсудив би мудріш!— а щоб не подумали, що жартує, додав:— А як же іначе? Хто ж має розплачуватись за недбальство до народного добра? Як не той, хто його припустився!"—"Тьху! Оце так брат називається!— обурено гукнув Остап.— Оце так підтримав!" І завирувало знов у натовпі. Тільки тепер до лайки прилучилися й іронічні поради, часом досить дотепні, і навіть сміх. Нарешті дійшли-таки згоди: чекатимуть, аж доки всі, хто є в списку, не одержать; яка пара волів залишиться — ото й буде їхня... Тиміш з Артемом одійшли за ріг воловні в затишок од вітру й закурили. "Е,— скрушно хитнув головою Тиміш,— і який біс мене за язика сіпнув! Отак негадано посварити тебе з Остапом!"— "Воно б і не що,— сказав на те Артем,— коли б було більше часу. Щоб помиритись. А то ж зараз оце маю їхати з дому". Ця звістка Тимоша просто приголомшила. "Та як можна — в отакий день!— Коли оговтався трохи.— Що в тебе, горить?" Артем сказав про оказію: Данило їде в Хорол на ярмарок, заїхав по нього — підвезе до Попівки. Перш аніж у Харків податись, повинен будь-що з синашком своїм побачитись. "Ще б пак!— погодивсь Тиміш.— Хоч на четвертому році, коли не спромігся раніш!" З Артемової розповіді, ще зразу по приїзді в село, Тиміш знав уже про любовну пригоду його на молотьбі в Таврії, п'ять літ тому, та про наслідки у вигляді прижитої з якоюсь там заробітчанкою дитини. Знав і про намір його забрати до себе малого свого від матері, якій таки справді, мабуть, дитина та була лише зайвий клопіт. Не дарма ж, щоб розв'язати собі руки (працює на махорковій фабриці в Славгороді), а може не лише руки, а й пелену, як брутально про неї казав Артем, не встигла вирядити чоловіка свого на війну, як уже й здихалась малого. Підкинула своїй матері — старій і нужденній, що навіть жила не в своїй хаті, а підсусідкою в куркуля, в тій же таки Попівці. Тому Тимоха цілком підтримував Артема в його намірі забрати хлопчину до своїх рідних у Вітрову Балку. Мовляв, а де ж йому й коріння пустити, як не на своїй предківщині! І ось зараз трапилася нагода. "Ну що ж, раз таке діло, треба їхати,— озвавсь Тиміш після тривалої мовчанки.— Далебі, шкода було б пропустити отаку щасливу нагоду. А головне — вчасну!" І пояснив, що треба ж наперед хлопця в подвірні списки вписати (а поза очі це ж не робиться), щоб без мороки потім, як будуть землю ділити, десь зразу після свят, і на його душу десятину ту прирізати до Остапової норми. "Та не забудь кожушину якусь взяти з дому. Закутаєш малого, та й нехай привезе Корж, вертаючися з ярмарку". Але Артем сказав, що цього разу не випадає забрати хлопця. Не велять мати без її дозволу. Яка не є, а таки ж рідна мати йому. І мають рацію. "Нехай вже, як з війни повернусь".—"Та воно так... Ну, а немов?.." Тиміш на півслові обірвав фразу, збагнувши, яку неприпустиму недоречність ляпнув. Але Артем, не надавши особливого значення, відповів просто: "А як немов... то тоді ти це зробиш за мене. З тим і прийшов, щоб просити тебе".— "І слухати не хочу!"— сердитий ще на себе, сказав на те йому Тиміш. Але почувалось, що довіра, виявлена йому товаришем, вельми зворушила його. Артем, мовби не чув його слів, вів далі: "Бо на Остапа плоха надія: великий він тюхтій на таке серйозне діло. Бо, може, і не віддаватиме вона, хоч би заради самої капості. А ти хлопець кремінь. Коли візьмешся, то знаю, що доможешся".— "І не подумаю. Сам забереш. Не з такої війни вискочив цілий... А ми тебе ще оженимо перед тим. Щоб уже й мачуха була йому готова!" Відтак, коли вже зайшла мова про женитьбу, хоч і в жарт, нічого дивного не було, коли Тиміш раптом заговорив про Орисине весілля. Спитав, чи не боїться він, що своїм від'їздом образить сестру. "Десь, певно, незабаром і в вашій хаті весільні музики заграють?" Артем здвигнув плечем. "Чи ти не знаєш! Що про незабаром і мови не може бути. Коли ж од вітру хилиться "молода" після хвороби.— Він повагався часинку й додав:— Та й взагалі... Про те весілля вилами по воді писано!" Тиміш напружено чекав, що він далі скаже. Але Артем не став розповідати про несподівані ускладнення у взаєминах Орисі та Грицька Саранчука в зв'язку з ївгою Мокроус. А Тимоха не став допитуватись. Не наважувавсь, а чи, може, сам уже догадався, в чім причина. Дуже можливо. Бо не чого б же він враз отак нахмуривсь — аж потемнів на виду. По довгій мовчанці раптом сказав, насилу стримуючи себе: "Ну, якщо "вилами по воді", то можеш їхати спокійно. В разі чого...— і не стримавсь, вибухнув страшною люттю:— Та я з нього душу витрясу!"— "Тю на тебе!— знепокоєний запалом Тимохи, похопивсь Артем.— Хіба ж можна, дурню ти божий, в такому ділі людину силувати. Та й потім, чому ти думаєш, що коли вже піде на те, то тільки тому, що Грицько передумає, а не Орися? — Не дочекавшись відповіді, казав далі:— Одним словом, не встрявай в це діло. Самі розберуться й вирішать — так чи інак. А ти краще про себе подумав би.— Йому згадалась одна незакінчена розмова з Тимохою — ще зразу по приїзді — про його кохану дівчину, яка виходить заміж за іншого.— Ох же кремінь! Хоч зараз скажи, нарешті, хто вона? Бо так і поїду..." Тиміш явно вагався. Потім вийняв з кишені кисет, дарма що тільки-но кинув недопалок, і чисто як тоді, отої пам'ятної ночі, в подібній ситуації, сказав: "Але спершу давай закуримо". Артем без всякої мороки на цей раз (бо рука вже загоїлась) скрутив дві цигарки — Тимосі й собі. Та закурити вже так їм і не вдалось. Перший побачив небожа Артем і сказав: "Отак не щастить нам, Тимоше, з тобою! Біжить он Кирилко по мою душу. Значить, пора. Будемо прощатися. І давай почоломкаємось, на всякий випадок".— "Ти знов своєї!— невдоволено сказав Тиміш і додав майже з серцем:— Так от знай же, що ти мене переживеш! Отак мені серце підказує. І синашку свого сам привезеш сюди на твою і його предківщину. Гай-гай, Артеме. Коли б ти тільки знав, як я заздрю тобі за те, що маєш сина! І коли б це на мене, я б не тільки простив би їй все, я б поклони їй бив за одне те, що породила на світ од мене дитину. Обдарувала найдорожчим, що є в світі і чого нема ні на якому небі, навіть на сьомому. Повір мені! О, через те й кажу тобі: переживеш мене. Ну й годі!" І в ту ж мить, тільки-но змовк його голос, Артем згадав раптом — уві сні ще, але десь, певно, на самому порозі пробудження, що сталося з Тимошем три дні тому в Славгороді, що його ж повісили німці. Аж серце спинилось в розпуці на якусь мить. І закляк увесь. Нараз стріп-нувсь-таки, простяг руки обняти востаннє Тимоху — живого ще хоч уві сні, і не встиг — прокинувся.