Він не став розповідати дівчині про свої одвідини Христи-них родичів — навіщо це їй здалось!— а мерщій хотів уже накинутись на неї з розпитами про зовсім інше, але Таня похопилась раніш.
— Гаразд, та не дуже!— хитнула скрушно головою і навіть зітхнула.— Не знаю, що й думати! Ну, звідки він знає про тебе, що ти в Славгороді! Мегейлик.
— Знає? Ти певна?
— Він сам мені про це сказав.
Це коли вже вийшла вона від Христиної тітки. У дворі зіткнулася з ним. На костурі, худющий. Думала обійти, а він сам зійшов із стежки, щоб дати пройти їй. Спинивсь. Привітавсь чемно. То й вона замість того, щоб, відповівши на привітання, мимо пройти, спинилася й собі. Бо як же пройти мовчки! Нечемно мовби. А головне боялась, як би він не догадавсь, чого приходила. Треба і йому "пояснити" причину. І хоч він нічого не питав, вона ще й йому повторила оту ж саму вигадку, що Христиній тітці. Мовляв, на фабриці місце пакувальниці звільнилось, саме б для Христі. А її, виявляється, і в городі нема. І як казала це, почервоніла, мабуть. Бо хитнув осудно головою: "Отака хороша дівчина, а неправду говорите. Ви ж не того приходили, а з переказом від Гармаша, щоб десь зустрітися їм".
— Я так і отерпла вся,— здригнулася Таня й зараз, розповідаючи це.— Але набралась-таки духу, брешу, вже не червоніючи. "Анічогісінько не знаю про Гармаша, півроку у вічі не бачила. І нема чого випитувати мене. Негарно так робити". Він і повірив. "Ну, так от знайте: прибув і, може, сьогодні ще й вам мішок вугілля принесе! Якщо не приносив, поки ви на роботі були". Ну як він узнав?!— І розгублено дивилась на Артема.
Тепер він уже змушений був розповісти дівчині, щоб не сушила собі даремно голову, про свої одвідини Христиних родичів. Про те, що зіткнувся був там з Мегейликом та Лиходієм. І що дійшло аж до перевірки документа, липового, звичайно.
— Ні, ти таки божевільний!— Таня аж спалахнула, і навіть очі її затуманились слізьми від обурення й тривоги за нього.
— Сам тепер бачу, в яку халепу мало не вскочив. Але ж чи міг я думати, що вона впізнає мене, Христина тітка.
Артем розповів, як саме це сталося. Розповів і про її поведінку під час перевірки Лиходієм його документа. Що, власне, чи не вона ото і врятувала тоді його. Через те й дивно було йому зараз на неї. І прикро. Був куди кращої думки про неї. Вважав за надійнішу. А тому навіть деякі сподівання покладав на неї.
— Які сподівання?
Артем відповів не одразу. Не те, що не мав на це готової відповіді. За цілий день отут, на безлюдному березі Дніпра, на самоті серед оцього похмурого каміння, він мав досить часу на роздуми про оту вранішню пригоду. І особливо, звичайно, про ту підслухану розмову Лиходія з його гостем, коли вони залишилися за столом удвох. Що то був провокатор, в Артема вже не було ніякого сумніву, і навіть якимсь чином зв'язаний із стратою отих двох невідомих сьогодні на базарній площі. Безліч разів за день слово по слову пригадував Артем отой діалог, відшукуючи в словах і в недомовках все, що тільки могло б пролити світло і на саму трагічну подію, і на її учасників, І кожного разу з гіркотою пересвідчувався, що нічого не може знайти: ні імен страчених, ні прізвища того провокатора. Та про бідолах, страчених не сьогодні, то завтра, напевно стане відомо — хто вони. А щодо провокатора, то так, гляди, і зникне падлюка. Щоб і далі чинити своє підле діло.
Як тільки не картав себе — і недотепою, і тугодумом, за те, що не здогадався був одразу ж тоді, як мав би чинити. Авжеж, треба було лишити Матвійка з візком, а самому — назирці. Хоч іздалека, але ні на хвилину з очей не спускаючи. Ну то й що це дало б? Нехай навіть вистежив би аж до вокзалу, аж поки у вагон не сів би той. А тоді що? Чи й собі на той поїзд? А чому б і не так! В отакому вигляді? Ну й що ж такого! Возив у місто вугілля, ось і порожній мішок з-під нього... А вже другого дня і назад повернувся б. Ех, голова! Отоді й спало йому на думку скористатися із свого знайомства з Христиною тіткою. Не може того бути, міркував собі, щоб так-таки нічого не знала вона про свого, нехай і випадкового нахлібника. Хоч прізвище чи з якої він місцевості. Саме задля цього він планував собі назавтра сходити на Троїцьку. Десь між сніданням і обідом. Коли не буде нікого з столовників. Був навіть певен, що все обійдеться гаразд. Але ж тепер, коли становище зовсім змінилось...
— Ну то я, мабуть, піду вже,— трошки ображена його незрозумілою мовчанкою на її запитання, вивела Таня з задуми Артема.
— Стривай! Вибач мені, але я ще раз хотів перевірити, перше ніж просити тебе.
— Про що?— з готовністю аж подалась постаттю до нього дівчина.
Артем розповів. І розповідь його так збентежила й засмутила Таню, що дівчина заплакала. Особливо їй було жаль того ні в чому ж не винуватого хлопчину, котрому за віком його, мабуть, іще й посвідка не потрібна була. Сходити на Троїцьку погодилась без всякого вагання. Тільки не знала, який придумати привід. Що так зачастила — два дні зряду. Та в Артема вже й це було передбачено.
— Понесеш їй оце,— сказав і, прикуривши цигарку, віддав запальничку Тані.— Віддаси й скажеш, що це вчора отой з чиряком дав прикурити, а я машинально поклав запальничку до кишені. А він теж не нагадав. Щоб передала йому.
— Та його ж, кажеш, і в Славгороді вже нема.
— А ми з тобою звідки про це знаємо? І виду не подай. А там уже на місці сама по обстановці зміркуєш, як підсту-питися до неї з розпитами. Хоч би тільки прізвище його та звідки він витягти з неї.— І тільки на крайній випадок, коли хитрістю нічого не пощастить добитися, Артем дозволив Тані розповісти Петренчисі чисту правду. Але це — тільки на крайній випадок. Бо балаклива дуже. Як би не роздзвонила й про це Мегейликові, а той — Лиходієві. Боронь боже! Всю справу можна зіпсувати. Та ще й саму себе на лихо наразити.
— Ну, і годі про це. Нехай їм біс! Аж голова вже тріщить. Розкажи краще...
Тоді на Гоголівській він не хотів затримуватись і не встиг розпитати про Вітрову Балку. Тільки й того, що знає — живі. Ну, а про гаразд тепер, звичайно, говорити не доводиться.
Дівчина ствердно хитнула головою. Атож, що по інших селах, те й у Вітровій Балці: і контрибуцію стягли, і шомполів давали, як зводили худобу в панський двір, і в тюрму запроторили декотрих. А декого вже й на каторгу в Німеччину вивезли. Знає вона про це, бо приїздять коли-не-коли з села а чи й пішки приходять вітробалчани з передачами своїм у тюрму. Буває, що в них ночують.