Артем Гармаш

Страница 169 из 255

Головко Андрей

— Не любо — не слухай!— відповів Лиходій. Мегейлик нічого не сказав на це, а мовчки встав із-за столу. Телеграфіст похопився:

— Стривай, Володю, я допоможу тобі.

І за тим зарипіли милиці од столу, поволі затихаючи.

За столом тепер лишилося двоє — Лиходій та його при-ятель-гість. Артем ніяк не сподівався на таку щасливу нагоду. "Не може такого бути,— майнула думка,— щоб, залишившися наодинці, вони не перемовились бодай кількома словами, з яких можна було б хоч трохи зрозуміти їхні взаємини, розгадати оцю досить загадкову особу його не то приятеля, не то підлеглого, про якого тільки й відомо було досі, що звуть його Пашко (але невідомо навіть — прізвище це чи пестливе від Павло); що він не місцевий, а з повіту, з якоїсь партизанської місцевості, бо де б же інакше його око "призвичаїлося" до лісовиків? А може, навіть і з самого партизанського загону?" Власне, ніяких підстав думати так, вважати його за агента державної варти, засланого в партизанський загін, в Артема не було. Тим більше, що по відношенню хоч би й до нього самого він повівся допіру як цілком порядна людина. (А міг би, далебі, завдати неабиякої прикрості!) І все ж таки, замість почуття вдячності, Артем відчував до цього невідомого з чиряком під оком як єдиною прикметою, якусь незбагненну неприязнь, навіть відразу. Як до людини фальшивої, підступної, а відтак і дуже небезпечної. І вже це одне змушувало Артема будь-що розгадати, хто він такий і звідки саме. Щоб же могти якось застерегти кого треба од нього. А ті два за столом мовби затялись мовчати весь час. Нарешті Лиходій обізвався стиха:

— Просто і не знаю... Чи, може, ще хоч би день-два затриматись тобі?

— Ні, ні. І так вже третій день,— знепокоївся Пашко.— Як би не кинулись мене там...

— Мені не на що ти й потрібен... Але ж у нас ніхто того Злидня не знає в лице. Ось у чім лихо. А документи в нього напевно липові.

— Та його вже й духу в Славгороді нема. Ще вчора, мабуть, ушивсь. А що сьогодні — то вже напевно. Як тільки взнав а чи, може, й на власні очі побачив, що трапилося з його напарником. Але ж диво дивне: як він виприснув?

— Бо роззяви!

— Але ж як сталось, що замість нього того парубійка схопили?

— Попав хлопець у біду, як курча в борщ. Сам винуватий. Не ходи босий. Не виривайся з дому без посвідки. Бо звідки ж знати, що ти не Злидень? На лобі ж у тебе не написано.— Від згадки про те, що допіру саме ці слова було сказано вуглярем йому самому у вічі, Лиходієві на мить заціпило навіть, а затим прорвалось вибухом обурення самим собою:— Ех, балда отакий! Щоб ото з рук випустити! Ну, явний же лісовик! І що мені моча в голову вдарила! Та й ти, Пашко, хорош'

І в цей час до столу підійшла господиня. Спитала, чи не налити їм іще чаю. Обидва з подякою відмовились. А Лиходіїв гість одразу ж став прощатись.

Артем не став більше баритись, смикнув візок, і за які півсотні кроків звернув за перший же ріг у завулок. Щоб не потрапити одразу ж, тільки-но вийдуть із двору, в поле овиду Лиходія.

— Ну попадись мені!— мовив крізь зціплені зуби.— Я тобі пригадаю і "вішалки", і оце твоє — "не ходи босий!".

IV

Тепер вони прямували назад до Дніпра. Найближче їм було по Катеринівській вулиці, через базар.

— Матвійку,— по довгій мовчанці озвавсь Артем,— ти мерців коли-небудь бачив?

— Мертвяків? Е, бачив. Ой, боюсь!

— Ну, значить, тоді це відпадає. Поїдемо іншими вулицями, не через базар.

— А хіба що?

Трохи повагавшись, Артем сказав, що на базарній площі німці сьогодні вдосвіта повісили двох.

— Кого?— жахнувся хлопчина.

— Не знаю ще. Партизанів, либонь. А може, отаких "партизанів", як ми оце зараз із тобою. А тепер давай помовчимо.

Кварталів зо два пройшли мовчки і повільно, мовби за труною в жалобному поході.

— Але найбільша пошана, найліпша пам'ять для них,— нарешті озвався Артем,— це їхню справу далі робити. Ну, ти ще малий, тобі рости треба. Але рости, Матвійку, таким, щоб горою стояв за трудящий народ. Рости мужнім, безстрашним. Зрозумів?— Матвійко гаряче глянув на свого старшого товариша засльозеними очима й ствердно хитнув головою. Артем говорив далі:— Але безстрашний — це зовсім не означає безпечний. Отож слухай мене уважно, Матвійку: зараз, і без усяких розмов, зійди на тротуар та отак і йди окремо. І мене ти не знаєш, ніколи навіть у вічі не бачив. І до вугілля ніякого відношення не маєш. З торгівлею покінчено на цей раз.

— А чого?— насторожився хлопець.

— Для паніки підстав нема, але береженого, як той казав...

Затим переступив через голобельку, впрігся у візок, приладнав лямку собі на груди і рушив.

Звичайно, коли б були достатні підстави, то слід було б просто, десь непомітно приткнувши візок, і самому зникнути мерщій. Але таких підстав, на думку Артема, зараз не було. У Лиходія тим часом і без нього досить клопоту. Проте й ризикувати без потреби, звичайно, не слід було. Тому, прибувши на берег, чинив уже по зарані розробленому плану, швидко, хоч і без непотрібної поспішності.

Насамперед віддав дідові увесь виторг. Потім розповів без зайвих подробиць про отой прикрий свій прорахунок, якого припустився він був, у зв'язку з чим і змушений тепер негайно ж перебратися від них на іншу квартиру.

— Куди ж ти думаєш податись?— стурбовано спитав дід Явтух.

— До вечора побуду тут поблизу,— хитнув головою на пустир, що зразу ж за купальнями простягся хаотичним нагромадженням гранітних брил аж до причалу. Потім попросив Матвійка розшукати серед пожитків у човні його клуночок з чистим одягом. А трохи згодом нехай прийде — цей одяг, робочий, забере. Та й вудку принесе. Все ж таки на березі Дніпра людина з вудкою не така підозріла, як з пустими руками.

Отак і було потім. Тут його і розшукали увечері Роман Безуглий із Смирновим.

Але спершу, на годину раніш за них, прийшла Таня. Просто від Христиної тітки. Бо та хоч і сказала їй, що Христя подалась у Вітрову Балку, але про Артема, що приходив сьогодні до них і вже знає про те, не сказала. Отож дівчина й поспішала сюди, на умовлене місце, з тією прикрою звісткою.

Проте, на її подив, Артем зовсім спокійно вислухав її та тільки й сказав потім:

— Ну от і гаразд. Давно б отак треба було їй — у Вітрову Балку.