— Оце тижнів зо два тому Орися ваша приходила. До свекра. Чи, може, ти ще й не знаєш, що віддали ж заміж Орисю?
— Нарешті!— мимоволі вихопилось в Артема. Таня з докором:
— Та як тобі не совісно! Чи вона у вас засиділась!
— Не в тому річ. Нарешті, кажу, заспокояться обоє. Але стривай. Якщо й Гордій Саранчук у тюрмі, то хто ж тоді в селі залишився?! Та й за що його? Хіба за Грицька? Що в червоногвардійському загоні був?
Таня промовчала. її аж пересмикнуло оте словосполучення — Грицько й червоногвардійський загін. Хотіла відразу ж розповісти все, та передумала. Бо, знаючи про велику дружбу між ними, не хотіла накрити Артема мокрим рядном. Міркувала, як би зробити це обережніше. Але Артем навіть не догадувався про Танине утруднення, мовчанку її зрозумів як звичайне "а хтозна!" і цим задовольнився тим часом. Спитав, чи хтось і від них був на весіллі.
Таня сказала, що їздили вони з Христею вдвох. Калач же Остап привіз. Ну та, може б, і не поїхали — їзда тепер! Лютий місяць. Морозище! Аж сталося так, що Остап дещо купив на весілля, а їхати додому вже й не зміг. Зустрівся зі своїм фронтовим товаришем (в одній батареї служили). Городський. Зараз був у відпустці і мав другого дня виїздити вже в свою частину. За Знам'янкою десь. То Остап і собі запаливсь їхати з ним.
— Мама аж розсердились: "Сестра-одиниця заміж іде, а ти ж старший брат, замість батька їй, і от перед самим весіллям з дому їдеш!" Остап і сам жалкував дуже, та нічого, мовляв, не попишеш: на весілля лишитись — супутника втратити. А сам-один, напевно знає вже, ніколи не вибереться з дому. І таки поїхав. Ну, то ми з Христею і мусили...
— Ти мені, Таню, пробач,— не втримавсь Артем,— але розказуєш ти наче не про весілля, а про похорон.
Дівчина якось непевно знизала плечима.
— Весілля як весілля. Може б, не гірше було, як і в людей. Коли б же не отой бешкет, що вчинив Орисин прежній.
— Що таке?— вухам своїм не повірив Артем.— Що ти плетеш? Який прежній?
— Вже ж не який! Грицько Саранчук. Ох, і мерзотник же! Всю війну Орися так ждала його! Скільки сліз пролила! А він вернувсь... Та ні, ще й додому не доїхав. Ти не повіриш! Отієї ночі, як проїздом у Славгороді був і до нас заходив, він же не у Діденка ночував, а в однієї шлюхи. А тоді вона ще й у Вітрову Балку поїхала за ним. Учителька. То, мабуть, і там зустрічалися, думали, що не викриється. А Орися дізналась. Та на зло йому за іншого заміж і вийшла.
— З ума зійти! Та хоч за кого ж?— мало не застогнав Артем.
— За Тимоху Невкипілого.— І, скориставшись з того, що в Артема від подиву одібрало мову, розповідала далі про Грицька. Про його бешкет.
Приперся на весілля п'яний із своїми друзяками. І таке — хоч молоду йому віддавай. Добре, що люди не випустили з-за столу молодого. А то і не знати, що було б! Самі бояри без нього справились: помняли трохи боки Грицькові та й ще декотрим. Щоправда, і самі поплатились: міліція втрутилась. Декого з бояр навіть закинули в холодну були. То отаке те весілля було!
Приголомшений Артем, може, цілу хвилину сидів мовчки. Нараз, як після важкої роботи, тернув рукавом по спітнілому лобі і сердито крекнув. Потім сказав до дівчини:
— Ну, це ти мені, Таню, таке сказала! Аж упрів. Так, наче шестерика на самий верх елеватора витягнув.
Дівчина не знала, що казати, збентежена дуже тим, що так завгорила йому. Тоді Артем обняв за плечі й сказав, щоб розважити її, а разом з нею і себе самого:
— Ну! Нічого, Таню. Не смутись! Я, слава богу, тертий вже. Знаю, що життя часом ще й не такі коники викидає. А це стерпіти можна. Як пак у тій приказці? "У чумака віз ламається — чумак розуму набирається". Це щодо Грицька. А щодо Орисі, коли одверто казати, то кращого чоловіка за Тимоху для неї і не придумати. Кажеш, на зло Грицькові. Дурниця! Наша Орися досить урівноважена й розумна дівчина, щоб отак вчинити. Не на зло, а просто роздивилася краще та й вибрала з двох достойнішого. І молодець: не помилилась у виборі.
— Та вона ж Грицька так кохала!
— А хіба я кажу, що їй легко було той вибір зробити! Отож і слава богу, що важкий перевал отой лишився в неї позаду.
Звичайно, Артема ще цікавило багато що: і про тих же таки Орисю та Тимоху; і про те, як Христю тоді, першого разу, зустріли Гармаші. Цікавило, яке враження справила Христя і на них, особливо на Федора Івановича та на тітку Марусю. І не в останню чергу — як вони з Мирославою зустрілись. Бо не могло ж бути, щоб за кілька місяців, на одній вулиці живучи та, мабуть же, частенько і в Бондаренків буваючи, не познайомились вони. Але Артем розумів, що двома словами про це навіть і запитати не можна, а розповісти й поготів. То вже краще й не починати.
Домовившись з Танею про завтрашню зустріч, якщо нікуди він не подасться з міста, Артем нарешті відпустив дівчину. Бо вже вечоріло і ось-ось мав підійти Роман Безуглий. Але наостанку він іще попросив Таню про одне: чи не знайдеться в них чистого ряденця?
— Укриватись?— для певності спитала Таня.
— Еге ж,— хитнув головою Артем, хоч насправді ряденце потрібне було зовсім не для цього. Дівчина пообіцяла зразу ж прислати з Петриком.
— Ні, ні,— похопивсь Артем.— Я надішлю когось. Не треба в це діло вплутувати Петрика. І ходи здоровенька.
V
Не встигла Таня дійти до причалу, як з протилежного боку, від купалень показалося двоє. Романа Артем упізнав іще здалеку, але супутника його лише як підійшли вже до нього.
Авжеж, Смирнов. Командир важкого артдивізіону, який тоді, в грудні, на його просьбу домігся-таки був від отамана гайдамацького куреня Щупака звільнення з-під арешту Кузнецова. Його тим легше було впізнати, бо й зараз він був у військовому одязі (ну, певна ж річ, не в шинелі і не в смушевій шапці, як тоді на вокзалі у грудні), а в офіцерському френчі з погонами прапорщика. На носі ті ж самі окуляри у золотій оправі.
Привіталися щиро, як давно знайомі. Хоча ні Смирнов, ні Артем про ту грудневу зустріч не прохопились.
— Ну, як клює?— хитнув головою Смирнов на вудлище, встромлене в берег.
— Щось не дуже!— сказав Артем.— І взагалі ніколи не думав, що найважче на світі — нічого не робити.
— Не рибалка, значить.