— Як схочеш,— образився Павло.— Але я не думав ніколи, що ти така злопам'ятна! Та й за що? Як на сповіді, скажу тобі...
— Не треба про це.
— Вибач! Забув, що для мене це табу. Заборонена тема.
— Бо аж ні до чого це. Та й ти ж сам обіцяв тоді не заводити більше розмови.
— І, як бачиш, слова додержав. Мовчав, як заціплений, цілі чотири місяці. А коли зараз, перед самим від'їздом...
Щоб перевести розмову на інше, Орися на цьому слові перепинила Павла.
— Мати казали, що ти за кордон їдеш. А куди ж саме? І чого?
Павло дуже стримано і мовби навіть з неохотою став розповідати Орисі, увесь час стежачи за собою, щоб часом не прорвалося словом якимсь велике його задоволення цією перспективою. Бо хотів удати перед Орисею, що навіть і ця поїздка — не просто службове відрядження, а драматична подія: вимушена втеча світ за очі як єдиний рятунок для нього в становищі, яке склалося ще тоді, в серпні, і за ці місяці стало вже зовсім нестерпним. Зиркнувши на Гармашиху, що зараз цілковито була зайнята своїм — шепотіла малим онукам, Софійці та Федькові, розпочату ще до приходу
Павла і, як видно, дуже цікаву казку, Павло вийняв з кишені лист і поклав усередину книжки, що лежала на столі перед Орисею.
— Прочитаєш, коли вже поїду,— сказав пошепки.— Але дуже прошу, прочитай до кінця. І уважно. Шкоди, не бійсь, не буде. Навпаки. Особливо коли зважити, що обставини зараз докорінно змінилися.
Орися пильно і насторожено глянула на нього.
— Це ти про що?
За вікном чути було, як під'їхали й спинились сани. Запирхали коні.
— Ну, от вже й по мою душу!— сказав Павло і підвівся з лави.— Скільки не сиди. Перед смертю, як то кажуть, не надихаєшся!
Став прощатися. Тиснучи Орисину руку, Павло відчув і її пальців слабенький потиск в своїй руці. І сумовиті очі на змарнілому лиці дивилися зараз на нього привітніш, аніж досі. "Слава богу!"— зітхнув з полегшенням. Але разом з тим розумів, який хисткий іще в неї оцей настрій. Треба б його якось закріпити. І надумав раптом.
Прощаючись з Гармашихою, спитав про Артема, чи надовго він додому. Катря, трохи здивована цим запитанням і навіть насторожена, бо знала про їхню взаємну неприязнь, що останнім часом переросла в одверту ворожнечу,— відповіла непевно, мовляв, і не знає гаразд. Мабуть, хоч поки рука загоїться. Павло навіть обурився.
— Що-бо ви, тітко Катре,—"поки загоїться"! Та ні в якому разі! Чи йому життя не миле? Коли не сьогодні, то завтра неодмінно треба йому кудись із Вітрової Балки податись!— І на розпити знепокоєної Гармашихи виклав, як стоїть справа. Адже всі оці дні таки справді гайдамаки шукають його у місті. Дивно, як вони сюди не здогадалися. Але ж чи так вже й не догадаються? Навряд! Тим більш, що ота дурна Пріська, Гусакова жінка, розклепала вже на все село. А хіба можна поручитись, що не знайдеться такий у Вітровій Балці! На це він мастак — ворогів наживати. За один день вчора, не одного придбав. З Телички Антона починаючи, паном Погореловим кінчаючи. Та й сама Пріська, до чоловіка поїхавши, хіба ж не похвалиться! А спокуса неабияка: нагороду немалу отаман куреня об'явив за його голову. Це ж — факт!
— Та хай бог милує!— жахнулась Гармашиха.
— Отож!
— Мамо!— аж руки благально притисла до грудей Орися.— Ну, звеліть йому! Сьогодні вже хай не ночує вдома! УІ.^ — Оце було б найкраще,— підтримав Орисю Павло.—
Тільки не кажіть, що це я попередив. Бо знаєте самі, який він гонористий. Узнає — на зло мені упреться. Бо таки дурень. Вважає, коли ми з ним — політичні супротивники, не в одній партії, то вже й особисті вороги. А я йому не ворог. І не таке вже серце в мене, як він гадає,— шерстю поросле. Людське!
— Спасибі, Павлушо, що сказав.
Та Павлові вже важко було спинитись.
— Чи думаєте, що мені горе у вашій сім'ї байдуже. А це ж таки було б велике горе! Що ваші сльози, тітко Катре, твої сльози, Орисю, не краяли б серця! Та знаю, що вже й зараз, од самої непевності — як воно буде, не матиму спокою. І не вам мені, тітко Катре, дякувати. Я вам спасибі скажу, якщо наполяжете і все обійдеться гаразд. На цьому й прощавайте.
— Щасти тобі!
Павло обстебнувсь, надів шапку. І враз, мовби оце тільки тепер згадавши:
— Бач, як не забув. Іще в мене справа до вас, тітко Катре. Але це вже хотів би наодинці. Без свідків. Ні, не тебе, Орисю, я маю на думці, а он — повів очима на піл, де лежала і саме прокинулась Мотря.— Проведіть мене хоч за поріг. Бувай здорова, Орисю! Не поминай лихом. А на святвечір, за кутею, згадай-таки бурлаку бездомного, що десь самотній, на чужій чужині...
— Згадаємо!— стиха мовила дівчина.
Коли вийшли з Гармашихою з хати, Павло спинивсь у сінях і почав без зайвих слів:
— Про Орисю хочу. Дуже непокоїть вона мене. Ще поки не бачив... Та вона ж зовсім слаба ще! Берегти її он як треба!
— Та бережемо. Як можемо.
— Я не про те. Дуже невчасно Грицько вернувсь. Душа болить, коли подумаю, що буде з нею, як немов викриється. Вона ж іще нічого не знає про Грицька?
— А що викриється?— насторожено спитала Гармашиха.
— Тільки ж Орисі про це — ні в якому разі! Полюбовницю знайшов собі Грицько. У Славгороді.
— Що-бо ти!— аж відступилась від нього Катря.
— Факт.
— Кого б же? Та й коли? За один день?
— Хіба для цього діла багато часу треба!— Але все ж для більшої переконливості блискавично придумав:— Не тепер. На початку війни два місяці в запасному батальйоні служив у Славгороді. Тоді й спізналися. І, видно, не на жарт голову закрутила. За три роки війни не забув. Тільки в Слав-город та й до неї мерщій.
— Та що-бо ти плетеш?!
— Правду кажу. Ту ніч, що не вернувсь до Бондаренків, у неї ночував.
— Ой лишенько!— у розпачі мовила Гармашиха. Нараз прислухалась пильно. Ні, не почулося. Справді, слабим голосом Мотря гукнула її з хати —"мамо!". І заплакала злякано Софійка. Катря смикнула двері й, зойкнувши, кинулась у хату до Орисі, що непритомна лежала на долівці близько порога. Тут же біля неї валявся кухоль в калюжі води на долівці.
— Попросила напитись,— важко дихаючи, говорила з полу Мотря.— Вона й пішла до порога. А тоді чую — впала.
Та мати не слухала, і так все було зрозуміло. Вона впала навколішки біля дочки, струснула її за плечі, позвала: "Орисю! Донечко!" Дівчина нічого не чула. Тоді хотіла взяти на руки, але несила було підняти зів'яле, обважніле тіло. Оглянулась на двері, що так і стояли відчинені, гукнути Павла, щоб допоміг, але його вже в сінях не було. І слід його вже прохолов. То позвала Софійку, і вдвох перенесли Орисю й поклали на лаві. Не скоро вже прийшла до пам'яті дівчина. Ще й з відкритими очима, втупленими в стелю, довго лежала нерухомо. Потім перевела погляд на матір і якийсь час не впізнавала ще її. І раптом впізнала і водночас згадала все. Наче пружиною підкинуло її. Та мати не пустила встати з лави.