— Полеж, доню. Полеж іще!
— Пустіть!— стиха і наче зовсім спокійним голосом сказала Орися і одвела од себе материні руки. Встала на ноги. Але ще й кроку не ступивши, похитнулась і, щоб не впасти, сіла на лаву.— Ні,— журливо хитнула головою,— нездужаю іти. Та й куди мені йти? Нема куди! І чого я, мамо, не вмерла тоді! Поки не знала!..
— Приляж, доню. Нічого ж іще невідомо. Щоб напевно вже. Може, Павло наплутав.
— Ні, не наплутав. Я й сама, без Павла, знала вже. Серцем відчула. А чого б же він три дні не приходив? І не бійтесь, мамо, я навіть і плакати не буду. Я вже всі свої сльози виплакала за ці три ночі. Таки ляжу я, мамо.
— Стривай, постелю.— А потім укрила легеньким ряденцем, погладила по голові.— Отак і засни, розумнице моя!
Та поки заснула, було ще всього. І тихо лежала, і кидалася раптом на постелі, мовби спросоння — від страшного сну, і плакала ревно. Дарма що здавалося їй, ні, було ще сліз та й було. Давно у гармашівській хаті, мабуть, відколи виряджали Остапа на війну, не стояла отака туга важка, як чад. Але врешті, змучена вкрай, таки заснула дівчина важким, глибоким сном.
Не прокинулась навіть і тоді, коли знадвору вбіг Кирилко і, радий, на весь голос гукнув од порога:
— Бабусю!..
— Цить!— обірвала баба онука і шепотом потім спитала:— Чого репетуєш? Горить десь?
— Ніде не горить,— спохмурнів хлопець.— Дядько Артем іде.
— Іде, то й прийде.
— Та хіба ж сам! З Грицьком Саранчуком! Гармашиха так і заклякла від несподіванки. А ще годину
якусь тому сподівалась цього. Навіть певна була чомусь, що саме отак воно й станеться: разом з Артемом прийдуть. І з нетерпінням чекала. А ось тепер... Перша думка була вийти мерщій і зустрінути за порогом. Щоб і в хату не пустити. Оберігаючи Орисин спокій, хоч би оцей, нетривалий, поки спить. І так би вона, мабуть, зробила, коли б певна була цілковито, що Павло сказав чисту правду. А зараз тим більш не була певна. Бо хіба ж Грицько міг би тоді прийти! Яку це совість треба мати?! Поки міркувала отак, під вікнами почулась хода по рипучому снігу і голоси.
Увійшли в хату. Грицько ще з порога помітив, що Орися спить. Привітавсь півголосом. Гармашиха дуже стримано відповіла на привітання і зразу ж підійшла до сина, щоб допомогти йому зняти шинель.
— Роздягайсь,— сказав Артем, трохи здивований неуважністю матері до гостя, але не догадуючись про причину.
Грицько не поспішав. Почекав, поки Гармашиха повісила Артемову шинель на стовпі під сволоком, тоді роздягся й повісив свою шинель зверху Артемової. Холодний тон Гармаши-хи він уловив, звичайно. Але подумав, що це не що інше, як немилість за його оте хамство велике. Де ж пак! За три дні не спромігсь хвору Орисю провідати. Ну, та цього він сподівавсь. Прикро і сором буде вибріхуватись, а що поробиш, коли ж іншого виходу нема! Поки Орися не одужає зовсім, про те, щоб гірку правду сказати їй, нема що й думати! Брехати треба буде для цього,— брехатиме. І оком не моргне. А тим часом утруситься трохи, то, може, дасть бог, і взагалі обійдеться якось.
Від таких думок у Грицька настрій трохи покращав. А все ж таки стриманість Гармашихи його непокоїла. За весь час, відколи оце сидить у хаті, жодним словом до нього не обізвалась. Мовчки собі поралась, готуючи їм поїсти. Як видно, неабияк завгорив їй. І хоч би ж пробачення було попросити. Одразу, як прийшов, не догадавсь, а зараз вже й не до речі буде якось. Треба чекати слушної нагоди. А вона все не траплялась. Ось уже й обід на столі.
— Сідайте!
Отоді Грицько, перш як сісти за стіл, і сказав до Гарма-шихи:
— Золоте серце у вас, тітко Катре! їй-право!— Гармашиха з подивом звела на нього очі.— Замість того, щоб гнати рогачем з хати, ви ось за стіл садовите.
— А за що ж гнати з хати?
— За те, що свиня. Ну, коли вже нездужав сам прийти,— збрехав, справді не моргнувши оком,— то міг би ж хоч Марійкою поклін передати.
— Он ти про що!
— А ви ж про що думали?— насторожився Грицько.
— Сідай. Обідайте вже,— ухилилась Гармашиха від дальшої розмови. Дарма що це їй не легко було.
Весь час, відколи Грицько зайшов у хату, саме такої нагоди й чекала вона, щоб без зайвих слів, навпростець, спитати його — правду про нього казав Павло чи щось наплутав. Щоб знати вже напевне, як повестися з ним. І це тим більш необхідно було з'ясувати, бо кожної хвилини могла прокинутись Орися. А наражати її ще й на таке трудне випробування, як зустріч з Грицьком, ніяк не можна було. І отже, добре розуміючи все це, так і не спромоглась досі на цю одверту розмову. Не раз уже й картала себе за свою нерішучість, не раз уже й повітря набирала повні груди. І кожного разу коли не те, то те ставало на заваді. Найбільше стримувало її побоювання — як би цими своїми розпитами не розкрити перед Грицьком родинну свою таємницю: горе Орисине, яке спричинив він своєю облудою. (А хай не думає, що для неї світ клином на ньому зійшовсь!) Заважала і присутність у хаті Кирилка. Ті двоє ще малі, нічого не зрозуміють. А вирядити з хати його — просто язик не повертавсь. Та ще саме зараз, коли хлопець уже роззувся й роздягнувся — сидів під комином — з твердим наміром до самого кінця не залишати своєї позиції, дуже вигідної для спостереження за всіма подробицями цієї довгожданої щасливої родинної події. Ну, та це не причина. Можна б і діло якесь для Кирилка придумати. Щоб не так кривдно було хлопцеві. Хоч би послати на розшуки батька... Аж до таких подробиць уже додумувалась Катря. Лишалося тільки розціпити губи. І раптом знову проста людська гордість озивалася в ній і не давала говорити, самій заводити розмову про те. І знову чекала підхожої хвилини. І таки дочекалась. Еге ж! Коли б це трапилось було хоч трошки раніше, а не зараз оце, як запросила вже до столу. А тепер по обіді вже нехай. І цим тільки й сповнене було серце її зараз — нетерплячим чеканням.
А вони обидва, як навмисне, хоч і голодні були, бо просто з лісу, а їли без поспіху, стиха, щоб не розбудити Орисю, по-друзьки розмовляючи. Нарешті кінчили з обідом.
Прибираючи з столу — а хлопці курили вже біля припічка,— Катря навіть для себе самої несподівано сказала раптом: