Не скоро повернувсь Артем. Бо таки чимало хворих було поперед нього. Рана в доброму стані. Фельдшер, Іван Ники-форович, обіцяє до різдва зняти пов'язку. Через це, мабуть, був веселий і балакучіший, аніж звичайно. Вже це одно подавало Орисі якусь надію. Та жаль, що поспішає дуже: тільки-но зайшов у хату, мерщій попросив у матері з'їсти чогось. А не станеш же отак — ні з того ні з сього,— як Пилип з конопель! — при всіх розпитувати про Грицька. А сам він, як видно, не мав наміру до цієї теми повертатися. Більш того: з усієї його поведінки, принаймні так здавалось Орисі, помітно було, що саме розмови про Грицька він зараз і уникає всяко. Тоді Орися наважилась нарешті. Коли Артем, поснідавши, став одягатись, допомагаючи йому, Орися раптом спитала тихо:
— Що ти вчора не доказав мені про Грицька? Залишив на ранок.
— Нічого не залишав,— відказав Артем.
— А для чого ж ти сказав: "Утро вечера мудренее"?
— Ну...— трохи зам'явся парубок,— не обов'язково ж отак буквально розуміти цю приказку. Може, я й не дуже до речі її вжив. А взагалі...— розсердившись на себе за свою безпорадність, додав Артем:— Ти вибач мені, Орисю, але, коли вже говорити одверто,— не годжусь я у посередники в таких справах. Та й чи є в цьому потреба! Ось прийде сам, його й розпитаєш про все, що тебе цікавить чи бентежить. А тим часом не суши собі дарма голови. Знайди собі якусь роботу.
До півдня куховарили з матір'ю. Потім змила голови Со-фійці та Федькові, покачала їм білі сорочки. По обіді трошки почитала. Ще до хвороби взяла була з бібліотеки "Кайда-шеву сім'ю"142. Не встигла прочитати. А вчора вже прибігала Галя Півнівська по книжку. Пообіцяла їй сьогодні дочитати неодмінно. Але так і не вдалося. Через несподіваного гостя.
Павло Діденко перед від'їздом із села наважився-таки зайти до Гармашів, знаючи, що Артема зараз не було вдома. Але ще вчора на таку щасливу нагоду він не розраховував. Тим-то вночі, вернувшися тоді від Гмирі, написав Орисі досить-таки пухлого листа, щоб якось передати їй. Ну, а тепер віддасть власноручно. Бо все одно, хоч і зайде, хоч і поба-чаться, але наодинці навряд чи вдасться їм поговорити. Та, може, це й краще. Бо що таке сказане слово? Горобець, пурхнув і нема. А листа не один раз прочитає, аж поки не завчить напам'ять. Яка дівчина, якщо вона не ханжа змолоду, відмовиться від солодкої втіхи читати й перечитувати палке та поетичне освідчення їй в коханні? Якщо, звичайно, не переступати межі. Як це, на жаль, трапилося отоді з ним. Тому на цей раз у листі Павло був куди стриманіший, аніж тієї серпневої ночі, коли, теж отак гостюючи в батьків, проводжав якось після вистави Орисю додому та й умовив-таки пристояти біля перелазу. Під свіжим враженням від вистави, на якій вперше побачив й почув Орисю в ролі Наталки Полтавки і був дуже захоплений нею,— саме того вечора й конкретизувалася в його уяві давня невиразна мрія про власний затишний куточок сільської ідилії, куди час од часу можна було б втекти від повсякденної міської суєти. Ось про це й завів мову він отоді, на перелазі. А краще було б і не заводити! Бо тільки того й домігся, що вельми обурив проти себе дівчину. А сам потім всю дорогу, аж до школи, розтираючи отерплу від ляпаса щоку, ущипливо кепкував над собою: "Отак тобі й треба, недотепо! Кретин нещасний, мерщій до пазухи поліз. От і маєш собі — по заслузі". А другого дня мусив спеціально йти до Гармашів попросити в Орисі вибачення. Бо облишати намір свій щодо неї ніяк не збиравсь і надій на успіх не втрачав. Не з тих був, що, зазнавши поразки, опускали руки. Не вдалося на цей раз, значить, не зумів. Не тієї тактики вжив. Навчений гірким досвідом, зараз Павло у листі змінив тактику: наголошував уже не так на жагучій пристрасті своїй до неї, як на душевній спорідненості. Про "вільну любов" (як один із здобутків революції) боявся вже й натякнути. Щоправда, і таких слів, як "одруження" в листі теж уникав. Обходився дуже туманними, хоч і вельми поетичними словами, які ні до чого не зобов'язували його. Але й від неї зараз нічого конкретного не домагався. Про одне тільки просив, щоб за цей час, поки будуть в розлуці (може, й надовгенько!), не вчинила непоправної дурниці. З обережності не писав ясніш, вважав, що й так зрозуміє. А коли й ні, теж не біда: мати розтлумачить. Бо Гарма-шисі Павло вирішив сьогодні ж таки якось "проговоритись" (і вже не натяком, як учора) про Грицькові романтичні походеньки у Славгороді.
Зразу ж по обіді, не чекаючи навіть, поки під'їдуть сани (Рябокляч пообіцяв прислати свої коні — одвезти його на станцію), Павло мерщій подався до Гармашів. Туди нехай кучер і заїде.
Дома були самі жінки, коли Павло зайшов до Гармашів у хату. До того ж Мотря спала. Обстановка, якої Павло й не сподівавсь. Весело привітавшись з тіткою Катрею та Орисею, він, пам'ятаючи, що в хаті сипняк, відмовився скинути пальто, а тільки розстебнув його. Пояснив тим, що ненадовго.
— Але хоч ненадовго, а от не міг, щоб не зайти!— додав, сідаючи на лаві біля Орисі.
— Спасибі, що не забуваєш,— сказала Гармашиха.
— Таке не забувається!— зітхнув Павло і вже одразу вирішив: авжеж, не пошкодить хоч трохи зігріти розмову ліричними спогадами. Бо і в словах Гармашихи сьогодні чомусь бракувало звичайної душевної теплоти, і в мовчанні Орисі відчувалась певна відчуженість. Зробивши маленьку паузу, Павло вів далі:— Як це можна забути, що отут над полом, під сволоком, висіла колиска моя! А за оцим столом, на оцім покуті, в дитинстві скільки різдвяної куті з медом з'їли ми щасливим дитячим гуртом! Чи пам'ятаєш, Орисю?— Бо це вже розраховане було не так на тітку Катрю, як саме на Орисю.— Чи пам'ятаєш, як я, бувало, на святвечір143 щороку вечерю приносив?
— А чого б же я не пам'ятала!— підвела дівчина голову.— Не така вже я мала тоді була, все пам'ятаю. До речі...— І зам'ялася трошки, бо сама бачила: не так уже й до речі було це:— Навіщо ти мені плахту передав? Я не хочу від тебе ніяких подарунків. І не візьму.
— А то я — не тобі. То Наталці Полтавці, у тобі втіленій. Для вистави буде тобі.
— Ну, то я в драматичний гурток і передам її.