Тим-то з такою втіхою святкувала вона над ним в оту ніч свою перемогу, лежачи поруч з ним на постелі — безсила від утоми навіть пучкою ворухнути, а не те щоб зняти в себе з грудей його важку уві сні, пропахлу махоркою р^|§У— Але вже ранок показав, що то була піррова перемога. Встав похмурий і роздратований. Хоч не говорив чому, сама догадувалась: думав про свою наречену. І хоч як упадала коло нього, не схотів і снідати навіть. Одягнувсь і пішов мерщій. Подавши, як старчисі копійку, випрошений на прощання поцілунок. І диво дивне: жодного слова докору ні тоді не сказала йому, та й потім — і в думці не мала. І ні зла, ні образи. Навіть ніякого здивування не відчувала в собі. Бо розуміла, що саме так тільки й міг він повестися з нею. Сама винувата! Не врахувала одного: його селянської психології, його тверезого глузду, який і не дав йому цілковито віддатись чарам отої легенди. А без цього все, дійсно, мало — і вона сама — досить-таки пошлий вигляд. І в першу чергу та обставина, що занадто швидко, як на його тверезу думку, все сталося: уранці вперше зустрілись, а вночі вже як воскова була — ліпи з мене, що хоч! "Легкодоступна!" — думає, очевидячки. Ну що ж, діло це поправиме!
З отаким наміром і у Вітрову Балку вона їхала: виправити свою помилку в стосунках з Грицьком, переконати його своєю поведінкою в тім, як прикро помилився він, маючи її за жінку розпутну, не здатну на велике почуття. Вона не заплющувала очі на труднощі в зв'язку з Грицьковою нареченою. Але ця перепона не зупиняла її, а ще більше наснажувала рішучістю докласти всіх зусиль, не нехтуючи ніякими способами у боротьбі за свого Гриця. Говорила вона сама собі, мовби відповідаючи на оте грубе Грицькове запитання, отоді вранці: "Житняка захотілося?" — "Еге ж, Грицю, милий мій, ти потрібен мені,— і за оці три дні я ще більш переконалася в цьому,— потрібен мені, як хліб насущний!"
Але поспішати тепер, маючи вже гіркий досвід із ним, вона, певна річ, не буде. Хоч не буде і марнувати часу. Особливо в оцій, що склалася зараз, ситуації. За три дні, що домує, ні разу ще не був у своєї нареченої. До того ще й хворої. Як же це розуміти? Ця думка весь час не давала їй спокою. Але віддатися їй цілковито не мала змоги, аж поки не залишилась оце тепер на самоті. Проте, перш як почати довбати оцю кам'яну брилу, вирішила ще раз перевірити все, чи немає помилки, пригадати слово в слово всю оту коротку розмову з Марійкою Саранчук на своєму першому уроці, коли знайомилася зі своїми новими учнями.
Вона і інших учнів, коли той чи та на її виклик підводились за партою й казали: "Я!" — питала про дещо. Але нікого не розпитувала отак довго, як Марійку. Бо чи ж можна було пропустити отаку щасливу нагоду! Спершу спитала про склад сім'ї. Потім запитала, а чому ж старший брат — парубок — не на війні? "Та він тільки позавчора вернувсь. Контужений був, кажуть татко, та тільки не признається".— "А які ж ознаки?" — "Сумний дуже. А до війни веселий був. За три дні нікуди й з двору не вийшов".— "То, може, він хворий, та через те?" — "Не хворий. З хати виходить. Учора навіть дерево тесав, що татко з лісу навозили. Потесав трохи та й кинув. Бо контужений. Не можна йому дуже робити".
Хоч якою великою спокусою було для ївги Семенівни пояснити теперішню поведінку Грицька охолодженням його почуття до нареченої після славгородської події, вона була досить розумна, щоб на цьому не спинитися. Припускала, звичайно, і таку можливість. І це вельми тішило її. Але чим більш вона думала над цим, тим імовірнішою стала здаватись їй зовсім інша причина: виняткова Грицькова сумлінність (щоправда, трохи запізніла) у відношенні до дівчини. А це вже було гірш. У такій ситуації домагатись побачення з Гриць-ком для порозуміння було рисковано. Бо міг сприйняти це як настирливість. Отже, треба покластись на волю випадку. Але хіба це рятунок, коли самий приїзд у Вітрову Балку може здатись йому настирливістю, не властивою порядній жінці? ївга Семенівна просто розгубилась. І хоч як не хотілось їй цілковито довірятись Павлові,— питати поради в нього і просити допомоги,— бо не поважала його і мала за безпринципну людину, а змушена була. Нетерпляче ждала нагоди, коли вже залишаться наодинці.
Та ось після вечері зібрались іти до Гмирі. Валізку та портплед Степанида однесла ще завидна, а їм іти рано не було чого — хай обігріється краще кімната, а тим часом і господар та господиня повернуться з церкви од вечерні.
— Слухайте, ївго,— як тільки зійшли з ґанку на рипучий сніг, сказав Павло.— Щось ви не дуже мені подобаєтесь сьогодні. Нервуєте отак цілий день. В чім справа? Невже все через мого юродивого родителя?
— А хоч би й так. Дуже мені приємно було слухати!
— Самі винуваті. Треба дослухувати своїх співрозмовників, а не строїти справді істерику. Чого ви схопилися з-за стола за обідом? Та він і на думці нічого такого не мав.— Павло переказав їй свою розмову з батьком тоді, як вона вийшла до відпочивальні.— А загалом кажучи, тип — вживаю це слово як літературознавчий термін — дуже неприємний.
— Це так про батька?
— Істина мені дорожча. Єдиний рятунок для вас — не брати всерйоз його дивацтва. І взагалі менше звертати уваги. А то нервів не вистачить.
— Я вже й сама думала. Тим більше, що нерви мені ще на інше потрібні будуть.
— Дуже до речі згадали,— без зайвих слів зрозумів її Павло.— От одтюбучив, так одтюбучив!
Вони від Степаниди знали вже вітробалчанську сьогоднішню сенсацію — про сутичку в Дудчиному дворі, де головну роль відігравав Грицько Саранчук. Про нього оце й завів Павло розмову. Він аніяк не припускав, щоб причиною був ідеологічний мотив. Просто — заступився за родича.
Отже, страшного в цьому нічого нема. Може, це навіть і на краще, що зброя від сопляків попала до бойових хлопців.
— Треба тільки, щоб ці хлопці були наші. "Вільне козацтво" має бути відновлене у Вітровій Балці. ї навіть на вищому ідейному та бойовому рівні. Діяти, звичайно, треба на Грицька і через Грицька. А взагалі мороки, здається, буде з ним немало. Отож нервочки справді берегти треба.
Отоді ївга Семенівна й розповіла йому про свої сумніви та побоювання щодо Саранчука. Зокрема, й про розмову свою на уроці з Марійкою. Павла ця звістка дуже обрадувала.