— Самобичується, чи що? От коли б!..— Ішов об руку з нею, на цій мові спинивсь і, в сутінях ясної зоряної ночі пильно вдивляючись їй в обличчя, сказав півжартома:— ївго Семенівно, ївженько! Чи правда? Та вас же за це розцілувати мало!
— Ось не дурійте! — ухилилась жінка від його обіймів.
— Та це ж — братерський цілунок. В подяку.
— Нема за що!
— Не дуріть! — І, зробивши маленьку паузу, додав:— Ви навіть не уявляєте собі, ївго, як би ви мені полегшили цим справу!
— Яку справу? Чим? — не зрозуміла жінка.
Павло трошки повагавсь. А втім, чого йому від неї критися? Чи вона й так не знає вже його як облупленого! І він сказав, рушаючи з місця, з незвичною для нього одвертістю:
— Бачите, діло яке, ївженько. Зводити наклеп на когось, а тим більш на свого приятеля, все-таки підлота, як не крути! А то обійшлося б без всякої підлоти. Бо факт. Хіба ж не так, ївженько? Чи чого ви мовчите? — А ще через хвилину:— Та чи ж нам із вами по шістнадцять літ! Що за міщанські забобони?
— О господи! — не витерпіла врешті ївга Семенівна. Спинилась і звільнила руку свою від його руки.— Коли б ви тільки знали, Павле Макаровичу, яка ви нудна людина! Вічно в чомусь копирсаєтесь. Ну, вже ж догадуєтеся. Майже знаєте. Так чого ж вам іще треба від мене? Щоб власною рукою розписалася! Вам це потрібне? Щоб облагородити свою підлоту! Ну то маєте: факт! Був у мене тієї ночі. Досить вам цього?
— О, цілковито! Дякую красно!
XVIII
Як Павло й сподівавсь, господар та господиня були вже дома, коли вони з ївгою Семенівною прийшли до Гмирі. Ще й гості були в них: Чумак, Трохим Остапович, з жінкою, яка теж говіла разом з Гмирихою. Говільниці своєю побожністю і визначали зараз загальний настрій у Гмириній хаті. Допіру висповідані отцем Мелентіем, у незвичному для себе стані безгрішних праведниць (хоч на добу!) сиділи вони під грубою в натопленій до духоти "залі", стиха перемовляючись між собою та з чоловіками, які чаювали за столом у кутку під образами. З поваги до говільниць, та й співчуваючи їм у їхньому сьогоднішньому голодуванні, обидва — і Гмиря, й Чумак,— щоб не привертати на себе їхньої уваги, старалися якомога тихіш їсти: не хрумкати дуже, кусаючи цукор (обидва полюбляли пити чай вприкуску), не сьорбати дуже з блюдечок. І так само делікатно поводилась невістка Лукія, що прислуговувала їм за столом: ходила по кімнаті, ледве торкаючись ногами підлоги.
Саме під кінець вечері і прийшли Павло з ївгою Семенів-ною.
Але ще до їх приходу жінки встигли наговоритися про неї. Чумаки ближче жили до маєтку Галагана, а Трохим Остапович навіть і особисто був знайомий із ним, ще з тих давніх часів. Дещо знайшлося в нього розповісти про нову вітро-балчанську вчительку та її романтичне минуле. То і не дивно, що зустріли її зараз усі в хаті з підвищеною цікавістю та підкресленою пошаною. Бо — це не якась там вертихвістка попівна або й дяківна, а отакого великого пана полюбовниця! Але якраз оця обставина трохи й сковувала всіх, і розмову з нею цього вечора ніяк не можна було назвати невимушеною.
Та спершу, звичайно, довелось Павлові розповісти про Корнія. Бо заради цього Чумак із церкви не поїхав додому, а лишився у Гмирі ночувати. Про те, що Корній у Славгороді, батьки знали. Дійшла чутка до них, на Чумаківські хутори, і про збройну сутичку гайдамаків з Червоною гвардією у Славгороді цими днями. Тож цілком зрозумілою була їхня тривога за сина, як і втіха тепер, коли дізналися од Павла, що з ним усе гаразд. Та вчора увечері бачились! Кланяється низенько. А особисто заявиться хіба що на святки.
Чумак із жалем хитнув головою.
— Святки святками. А воно й зараз не пошкодило б показатися йому на хуторах. Та ще коли б не сам, а хоч з десятком своїх козаків. Щоб почувствовали наші баламути.
— А хіба е потреба? — спитав Павло.
— Та ні, я не в тім розумінні, щоб уже зразу і всипати котромусь там. Хоч пострахати б.
— їх пострахаєш? — озвалася з-під груби Чумачиха.— Івана Сірика чи Сидора Люшню? Та їм уже й пороття не допоможе. Давно тюрма за ними скучає. Будь вони...
— Та ти ж говієш, сестро! — напівжартома нагадав Гмиря.— Хоч би сьогодні язик придержала.
— За таких харцизяк бог простить. Хто ж, як не вони, найбільш баламутять людей на хуторах! Та на нас направляють.
— А ти наперед не переживай отак,— заспокоїв Гмиря сестру.— Може-таки, бог не попустить. Щопосту, бач, говіємо. Та й влада кривдити не дасть. Хіба ж не так, Павле Макаровичу?
— Про нашу власть! — безнадійно махнув рукою Чумак.— Не дуже я надіюсь на неї. Коли он царизм — на трьох китах стояв! — і то заваливсь. То наша рада... Коли ж вона сама собі ради не дасть.
— Оце й лихо наше! — иевдоволений озвавсь Павло.— Просто-таки національне лихо: не віримо у свої власні сили. Та звідки ж вам знати, Трохиме Остаповичу, що вона "сама собі ради не дасть"? По своїй Чумаківці судите?
— А хоч би й так. Хіба наша Чумаківка виняток серед інших сіл?
— Не виняток, а відміна велика хоч би й од нас,— сказав Гмиря.— Поміщика у вас свого нема. Ось у чому ваше лихо зараз.
— Та нема. Бо ми ж таки не з мужиків-гевалів,— само-вдоволено сказав Чумак.— Козаки з давніх-давен. Кріпацтва ніколи не знали.
— Ну ото й здобрійте тепер! — ехиднувато сказав Гмиря.— А ми знали. Ми з кріпаків. Гевали! Чого тільки не натерпілися за кріпацтва! Мого прадіда Никифора Гмирю хіба ж не сікли різками на конюшні? Щороку. І якраз — на різдвяних святках...
— Вперше чую! — здивувавсь Павло.
— Та хіба ж колись...— трохи зніяковів Гмиря.— Це тепер уже порозумнішали: не стали предків своїх стидатись. Та ще й — чим гірші, тим краще.
— Але чому ж саме на різдво сікли? — спитала ївга Семенівна.
— Бо к різдву якраз приносив оброк панові. Жив на оброку. Люди ви вчені, знаєте, що це таке. На перевозі сидів, поронщиком. Ну, а при переправі і невеличку корчму відкрив. Принесе ото на святках — не знаю вже скільки там сріблом. А пан жаднюга був, все йому здається, що малий оброк наклав, усе допитується прадіда, який прибуток дає йому перевіз та корчма. Ну, а хіба мужик своєю охотою скаже правду про таке! На конюшню його... Одним словом, натерпілись. Не те що ви, граки хутірські. Зате зараз нам вроді б трошечки легше, аніж вам. Бо є що кинути злидням — поміщицьку землю.