— Невеликі надії ми й досі на тебе покладали. Ти вже хоч із нас не тягни! — хмуро відповів батько, скидаючи чо; боти, щоб прилягги подрімати по обіді годинку.
Павло й собі примостивсь — на канапі. Дістав із саквояжа останнє число "Літературно-наукового вісника"134.
Але перш як почати, звернувся примирливо до батька:
— А про своїх арештантів ти, папа, що ж, забув?
— Не турбуйсь,— відповів Макар Іванович у стіну.— Вірунька своє діло знає: проб'є потрібна година — і випустить.
Тим часом ївга Семенівна поралася біля хворої. Дала їй ліки. Піпетки не було — насилу накапала в мензурку, так тремтіли руки від нервового збудження. Потім пішла на кухню підігріти обід для хворої. Навмисне не кликала Степаниду і не через те, що не хотіла одривати від роботи, а щоб самій без роботи не залишитись. Вештаючись, вона хоч трохи розвіювала свій препаскудний настрій.
От тобі й "сільська ідилія", яку обіцяв їй Павло у своїй Вітровій Балці. Та вже один оцей доморослий Діоген (тільки й того, що не ночує ще в бочці!), з яким день у день доведеться мати справу, зможе за цей місяць чи два всі нерви —вимотай. І як його ^ роботі ще терплять, з його маніловщиною?! Собакевич нещасний! Та й Собакевич, мабуть, при всій його не тільки фізичній, а й духовній незграбності, не наважився б отаке жінці у вічі сказати! Кар'єру на По-горєлові! Та чи ж я... Зажди, старий ханжа, я ще покажу тобі — на що здатна жінка в тридцять років. Сам дав пораду залишити пристрасть ("істерику!") на позашколу. Будь певен! Я тобі "вулик" оцей твій розворушу! — І вже сама думка про Грицька трохи поліпшила настрій. Хоча й з Грицьком ще, як видиться, буде мороки!
Нагодувавши хвору, ївга Семенівна трохи почитала Докії Петрівні вголос. Якесь оповідання Чехова, з середини, де була закладка. Але навіть до кінця не дочитала. Хвора слухала неуважно і весь час перепиняла ївгу Семенівну своїми розпитами про Надійку свою. А потім мова зайшла і про спільних знайомих славгородських, про останні новини міські. Тим-то, коли згодом стомлена хвора мовби задрімала, ївга Семенівна так і залишилась в думці своїй іще в Славгороді. Пересівши од хворої в крісло біля вікна, вона спробувала читати, тепер уже для себе, щоб відігнати невеселі думки, але на першій же сторінці й облишила читання,— не йшло в голову. Тоді згорнула книжку й, одкинувшись головою на спинку крісла, заплющила очі.
І зразу ж в уяві виник затишний батьківський будиночок у Дніпровському провулку. Сад завалено снігом у пояс — і не пройти туди зараз, але маленьке подвір'ячко, порите траншеями-стежками — до хвіртки, до дров'яного сарая і так — просто нікуди: дід для онуки вирив цілий лабіринт, щоб було де гратися дівчинці. ївга Семенівна не мала себе за зразкову матір і пояснювала це не так своєю вдачею, як обставинами, що супроводили саме народження дочки. Скільки натерпілась! Останні місяці перед родами, коли вже ніяк було приховати вагітність, безвихідно просиділа вдома, картаючи себе
за легковажність, з якою припустилася цієї прикрості. Та й після родів — довго проходу не було їй од надміру цікавих та співчутливих родичів і знайомих. Аж поки через рік, віднявши дитину від груді, ївга Семенівна, за протекцією того ж таки Галагана, не влаштувалася учителькою у приміському селі Вишняках. З дочкою відтепер бувала лише по неділях та під час канікул, не дуже турбуючись за неї в розлуці, бо знала, як баба тремтить над нею (та й дід любить онуку) і як прив'язалася сама Леся до баби. Навіть звала її не інакше, як "мама", а для матері лишалося вже тільки — "Женя". Отак і склались у них, а за десять років і закріпились, взаємини, скоріш подібні до взаємин двох сестр, аніж дочки та матері. І Івгу Семенівну це влаштовувало. Єдина турбота в неї була — матеріально допомагати батькам, щоб не була онука для них тягарем. Досі і з цим було все гаразд: Галаган був досить порядним у цьому відношенні, допомагав грішми. І навіть не зловживаючи своїм "правом на компенсацію". Івгу Семенівну і це влаштовувало цілком. І незалежністю своєю вона користалася повною мірою. Та доки ж це можна?! Ні, це вже востаннє!
Востаннє та, по суті, і вперш. Бо хіба то любов була — і до Леоніда Павловича (за всі роки ні разу навіть у думці не назвала його на ім'я, а тільки ім'я та по батькові), чи до Конашевича, що протягом трьох місяців жив, переховуючись од поліції у спільних знайомих, і який зумів своїм запалом політичного діяча (член ЦК українських есерів) захопити її, залучити в свою організацію, потім, майже в порядку партійної дисципліни, змусив зійтися з ним. Виїхавши із Слав-города, за цілий рік жодного листа не написав, хоч знала через знайомих, що був на волі, аж поки, перед самою війною, не заарештували. Хам! Дарма що шляхетного роду: вів родовід по якійсь боковій лінії від гетьмана Сагайдачного . Ну, а то — не варто й згадувати! З нудьги. Без душі. І вже сама тепер кидала. Поривала інтимні зв'язки одразу й рішуче. З дивним самовладанням. Уже на другий день після розриву поводячись з такою підкресленою байдужістю, що ошелешеного екс-партнера часом аж сумнів брав: а чи не приверзлося йому все оте, що начебто було ж у нього з нею?
І ось несподівано — Грицько Саранчук. Двічі несподівано. Бо вже і в думці не покладала, що серед розпутних, розбещених війною мужчин зустрінеться їй на шляху хоч один, сповнений чоловічої гідності. Котрий не повіявся б за пер-шою-ліпшою гарною молодицею, якщо поманить його надією на легкий успіх; не думала й про себе, що після всього того, що вже було в неї з чоловіками, здатна ще вона на отаке дивно свіже, мовби дівоче захо ілення За ці три дні, що минули, вона вже стільки передумала про це, не десять разів згадуючи всі зустрічі з ним отого дня і отої ночі. З книгарні починаючи. Чи так уже вона й захопилася ним з першої зустрічі? Ні. Хоча призвичаєне око одразу ж помітило його, бо парубок таки дуже пригожий! Та не це привернуло тоді до нього увагу, а оте його трошки наївне, майже побожне ставлення до книги. Так і подумала одразу: "Не інакше, як прехороший голова сільської "Просвіти". Отаких би нам, та чим більш!" Тим-то була майже розчарована, коли він на її невинний жарт прохопивсь дуже прозорим парубоцьким натяком, і з великою приємністю осмикнула його, аж змусила почервоніти. І навіть коли він пішов, не дочекавшись її (хоч і просила почекати кілька хвилин, поки вона звільниться), не відчула особливого жалю. Крутий злам в її почуттях і ставленні до Грицька стався вже під час другої зустрічі з ним увечері на квартирі у Діденка. Чим більш приглядалась до нього,— і за вечерею, і потім, як залишилися наодинці,— тим більше їй подобався парубок. І своїм природним розумом. І своєю самоупевненістю (як позитивною рисою), що походила з великої віри не лише у свої сили, але і в свою здатність тими силами керувати. А до всього — на відміну від того, яким був уранці в книгарні,— цілий вечір був якийсь задумливий і навіть сумний. Що іще більше вабило її до нього, сповнювало бажанням розвіяти той сум. Тим-то була цілий вечір привітна з ним і ласкава. І лише під кінець, коли вже побачила, що самим цим не приверне до себе, удалась до того, останнього способу. Трохи п'яна була після кількох чарок наливки, тому не пам'ятає гаразд всього, що говорила йому тоді, в Доро-шенковій майстерні. Але, напевно, не обійшлось і без дурниць, і, мабуть, на тверезий розум було смішне і наївне в отій її імпровізованій легенді. Одне пам'ятає добре: як усім єством своїм поривалась до нього. І чим більший чинив він опір, тим дужче розпалювалася в ній пристрасть до нього.