— Сідалковський,— гукнула вона, підбігаючи до вікна.— А як Париж? Путівки замовляти?
— Париж може без нас обійтись,— сердито кинув він їй у вікно, а в думці додав: — Як я без тебе...
А втім, ми заговорилися. Не будемо передавати душевних мук нашого героя під час поїздки у вагоні електрички, а одразу перенесемося у тінистий сад Філарета Карловича, де на нього з нетерпінням уже чекає Євмен Миколайович Грак-Чудловський, сам тесть та — чи не найбільше — Зося.
Вони стояли під розлогою яблунею. Філарет Карлович несподівано змінив гнів на милість і дружелюбно пояснив зятю, як краще потрапити в Харлампівку, щоб залишити в стороні Спиридонівку. Зося упаковувала у речові мішки все необхідне для подорожі. Список речей ще напередодні поїздки склав сам Сідалковський, і тепер він, як досвідчений мандрівник, тримав його в руках, неначе карту, і, читаючи, ніби запитував:
— Намет є, брезент є, цибуля, огірки, помідори, каністра спирту? Для обміну з аборигенами на їжаки і ондатри... З однієї каністри треба було зробити дві...
— Так і зробили,— відповіла Зося.
— Чудово, поїхали далі. Євмене Миколайовичу,— звернувся Сідалковський до Грака,— будьте джентльменом, не втомлюйте ніжних рук Зосі. Візьміть усе в свої руки, насторожте "мідасові вуха" й слухайте...
Коли Грак так і зробив, Сідалковський голосом диктора обласного радіо, який виношував у душі ідею перейти в республіканське, продовжував:
— М'ясні консерви взяли, купальники, яйця, яблука, воланчики, ракетки для бадмінтона. Ви, Грак, свої знамениті панбархатні шорти не забули? Нічого так до ваших ніг не пасує, як панбархатні шорти. Ви ними прикрасите периферійний пляж Харлампівки... Пардон, поїхали далі. Сало... У вас від нього ніколи, Грак, живота не буде. Борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок, паста)... Чого ви мовчите, Грак? Ви ніколи не станете великим. Я вже бачу. Це вам не загрожує... Ви вічно будете як Наполеон: один метр сорок вісім сантиметрів. Господи, який неповторний збіг. Грак, я вам по-чорному заздрю. По-чорному і, бачте, цього не приховую.
— Ну, досить, досить. Пояснюй, для чого столовий набір?
— Для дипломатії. Ми даватимемо обід місцевим вождям і споюватимемо їх вогненною водою, розводячи її рідиною з річки. Інакше нам ні їжаків, ні ондатр не бачити. А звідси, Грак, і преміальних, обіцяних під гарячу руку. Читаємо далі: масло, розчинна кава, каструлі, казанок, тринога, постіль. А втім, закресліть. Я десь пристроюсь у хижці... Візьміть карти, аборигени це люблять... Рушники, окуляри (чорні), аптечка, похідне і мисливське взуття (типу гумових чобіт), баночку гасу, крупи, цукерок і хоч з десяток чарок... Це за моїм списком. Що ви можете додати, Луї Бонапарте?
— Пару пляшок казьонки,— несміливо подав ідею Грак.
— Ви супергеній. Боже, скільки у вас спільного з великими!
— І ще щось тепле... Щоб було чим укритися...
— Це в таку спеку? Ні, вас перехвалювати не можна. Ви перегріваєтесь, Грак. У вас одразу починається жар. Давайте щось прохолодніше...
— Мінеральної води...
— Це вже краще: холодний розум — це не теплий. Поїхали далі. Час, як і ондатри, нас не жде.
— А сітку? — вискочила на ґанок Зося. — Сітку ви взяли?
— Яку сітку? — перепитав Грак.
— А щоб тих ондатр ловити. Капронову...
— Ні, Грак, Зося таки вище за вас. Гадаю, голови на дві... Я вас передчасно перехвалив. На полювання — і без рушниці...
— О, — вихопилося в Грака.— Добре, що нагадав,— і пістолет...
— Який пістолет? — зацікавився Сідалковський.
— Стартовий. У мене є стартовий пістолет. Ще з академії...
— А я думаю...
— Що ти думаєш?
— Чому в академії й досі під час стартів ляпають старою калошею і думають, куди запропастився стартовий пістолет... А він у вас! Як диплом, як спогад. Ні, ви таки там навчались недаремно...
— Йди ти до біса!
— Ні, але ви все-таки скажіть, Грак. Ви ж мене знаєте, я в академію не побіжу. Доносів теж не пищу, мені мій гарний почерк не дозволяє. Ну, зізнайтесь, я вгадав?
— Ну, було... То й що? А з тобою такого не траплялося? У траві знайшов. Недалеко від бігової доріжки...
— Ну, спасибі. Грак. Ви мене втішили, я все-таки психолог. Міг би стати інженером людських душ... Жаль тільки, умов немає. Однокімнатна квартира, та й та всього чотирнадцять квадратних метрів...
— Геніальні речі писалися на колінах...
— Це так, Грак. Але тепер не та епоха... Тепер теж на колінах пишуть. Хочете знати, як? Сидячи в новенькій машині, диктують на магнітофон, а тоді друкарки-стенографістки оте записують... Ви ж помітили, що тепер література має зовсім інший стиль? Магнітофонний... Але ми, здається, заговорилися. Час і по машинах. Що у вас у верхній кишені, Грак? Не диплом про закінчення академії?
— Документ!
— Зрозуміло! Про те, що ви механізатор широкого профілю... Це похвально. Я оце дивлюсь на вас і думаю. У вас такий вигляд, ніби ви здатні повести зараз будь-яку машину в огонь і воду, починаючи від інвалідської коляски до самохідного комбайна включно!
Філарет Карлович розв'язав брезент і відкинув його так, як красуні відкидають поли халата, щоб ніби ненавмисне показати свої найпрекрасніші форми. Сідалковський, як ми знаємо, належав до естетів і, мабуть, тому, глянувши на оголений корпус моторки, награно похитнувся й ледь не впав.
— Пробачте,— сказав він, коли оговтався.— Це ви називаєте амфібією?
— Перепрошую, але що це по-вашому, Граф? — не без єхидства запитав Чудловський.
— Не Граф, а Євграф,— поправив його Сідалковський.— Це коли бути точним.— І повернувся до зятя — А ви як думаєте, на що схожий цей панцирник?
Грак умів орієнтуватися в будь-якій обстановці, як і всі люди, котрі нахабність вважають своїм найпершим щастям.
— Це плаваючий танк, Граф,— наслідуючи тестя, мовив зять.— Він мені нагадує жабу-зеленуху, яку для чогось збільшено у тисячу разів.
— То я, перепрошую, ти вар'ят...
Сідалковський своєчасно й чемно нагадав, що Євмен Миколайович у чомусь має рацію і він просить "генерала" підбирати слова перед тим, як розсипати їх у повітрі.
— Ви, звичайно, перебільшуєте, камердинер,— мовив Євграф.— Я гадаю, що це звичайний морський восьминіг. Може, й справді трохи збільшений, але не в тисячу разів. Та зараз нас цікавить, чи ця машинерія бігає. І чому вона має таке ім'я: "Мегацета"?