РОЗДІЛ XXII,
в якому розповідається про батареї парового опалення, поїздку в Париж, Ію, яка піднімає завісу над загадковістю Сідалковського, розчарування і охолодження, пістолет, "Сором'язливу красуню", геніальні речі, механізатора широкого профілю, мідяки, спідницю, французьку здобну булочку, посипану цукровою пудрою, і зелений коридор
— Сідалковський,— казала Ія,— я вам не мама і не Тамара.
— Я знаю,— спокійно відповів Сідалковський.— Ви щось середнє між ними.
— Сідалковський, — загрозливо повторила вона.— Ви жартуєте з вогнем!
— І це я знаю. Але й вогонь, Іє, не вічний, як, скажімо, батареї парового опалення. Вони час від часу теж охолоджуються...
— Що ви цим хочете сказати?
— Тільки одне: настало літо, опалювальний сезон закінчився...
— Ви хам!
— Ви мене з кимось плутаєте! Ні до Хама, ні до Іагофета, як і до Сіма, я не маю ніякого відношення. Я мав пряме відношення свого часу до вас, але...
— Доказуйте,— Ія сіла у єдине крісло Сідалковського і, демонстративно пускаючи дим, глянула у його красиві очі.
— Іє — лагідно мовив Сідалковський.— У рамках можливого я чесний і порядний чоловік. Я граю в чесну гру, не виходячи з рамок. Ви ж починаєте ламати їх і претендуєте на більше... Двічі одружуватися — це розкіш. Це все одно, що брати у кредит дві дорогі речі на одну малу зарплату. Я собі цього дозволити не можу...
— Але я не повія...
— Іє,— Сідалковський підійшов до неї і опустився на коліна.— Ви мене ображаєте. Для чого так різко? Можна сказати ж лагідніше. По-європейськи...
— Йдіть ви до біса зі своєю Європою!
— Але ми ж, Іє, живемо теж у Європі. Ви коли-небудь над цим задумувалися?
— Сідалковський,— раптом тихо промовила вона.— Я вас кохаю. Я без вас не можу... Я звикла до вас, а ви мене останнім часом весь час уникаєте... Ви десь ночуєте, вас цілими днями не буває вдома... Я без вас почуваю себе...
— Не потрібно цих монологів: все, що робиться,— пам'ятайте, тільки на краще. Я уникаю вас, щоб вам стало легше... Щоб ви звикали до майбутнього... Я з вами одружитися не зможу, Іє. У мене ще залишилося трохи сумління. Я скромний і вдруге не зможу глянути вашій мамочці в очі... Я не витримаю цього. Я не переживу...
— Але ми... Ми можемо виїхати, Сідалковський...
— У Генуї я вже був. У Венеції теж. Чудові міста! Але мені більше до душі Київ... Я ще не був у Парижі, але туди ви не зможете організувати поїздки...
— А якщо зможу?
— Це ви серйозно?
— Цілком. У нас у тресті є путівки...
— Тоді я згоден, Іє... Але тільки після Спиридонівки... Я спочатку з'їжджу у Спиридонівку, а тоді вже ми з вами махнемо в Париж... Але не назовсім. Ви ж знаєте мій непостійний характер... З моїм характером і в Парижі довго не проживеш. Та й до всього, як казала одна моя знайома із Тулузи, Париж має більше слави, а Київ — краси. А я, як ви знаєте, не так люблю славу, як красу...
— Боже, який ви блазень, Сідалковський, який ви блазень!
— Ви в мені розчарувалися?
Ія мовчала. Сідалковський підвівся і глянув на неї.
— Іє, я не великий Гейне. Біля ваших красивих ніг я не можу ні плакати, ні ридати...
— Звичайно, ви тільки насміхаєтесь...
— Я не сміюсь. Мій сміх — крізь сльози. Але кому це тепер потрібно? Тепер, Іє, плакати не модно...
— У Європі ж не плачуть,— передражнила вона його.
— У Європі, Іє, плачуть. А ми сміємось. Вашу руку, Іє! Але, попереджаю, не назавжди. Щоб потім ви мені не докоряли. Будемо вести чесну гру: ви мені подобаєтесь, поки подобаєтесь. Я вам теж. Як тільки прийде кінець коханню і почнеться велика, скажемо, неприязнь, будемо прощатися без докорів і ридань.
Сідалковський переодягся, узяв на плечі новенький рюкзак і, поцілувавши Ію, як молодшу сестру, котру залишили для догляду, попрямував на вокзал.
— Я вас проведу, Сідалковський. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте...
— Іє?! Проти вас?! Ви з мене насміхаєтесь!
— Сідалковський, з вами можна говорити серйозно?
— А як ми до цього говорили?
Вона не відповіла. Ія думала про щось своє. Сідалковський думав про те, як вони ловитимуть отих ондатр та їжаків і чи справляться зі своїм завданням. Філарет Карлович довго не дозволяв брати амфібію. Казав, що то ще не придане Грака. І взагалі, він його ніколи не матиме. Але Чудловського вговорила Зося, мотивуючи тим, що про це просив сам Ковбик.
— То куди ж ви поїдете? — поцікавився тоді Філарет Карлович.
— У Спиридонівку.
— У Спиридонівку?! — перепитав Чудловський якось перелякано, і Сідалковський відчув, що там криється ще якась таємниця.— Ви б ліпше з'їздили в Харлампівку. Це ближче, там більше боліт і лісів...
— Ми подумаємо,— відповів Грак.
— А що тут думати? Їдьте, куди кажу! — розсердився Чудловський.
— Ми так і зробимо,— запевнив його Сідалковський, багатозначно наступаючи на великий черевик Грака.— Поїдемо у Харлампівку,— запевнив він Філарета Карловича, хоч у душі уже твердо поклав собі відвідати загадкову, як і все в Чудловського, Спиридонівку...
— Іє,— Сідалковський взяв її за руку.— Я зараз у Кобилятин-Турбінний. А звідти з Граком у відрядження...
— У вас є жінка, Сідалковський? — глянула вона йому в очі...
Сідалковський, заплющивши їх, заперечливо похитав головою.
— Не брешіть, Сідалковський. Я відчуваю...
— Давно ви, Іє, відчуваєте те, чого не відчуваю я?
— Я по ваших очах бачу!
— Але я ж їх заплющував...
— Все одно, Сідалковський. По вас видно..
— Гаразд, Іє. Я вас обіймаю і цілую, як раніше. До побачення. На нас ждуть подвиги в ім'я науки і експериментів.
— Почекайте, Сідалковський. Ще не все...
— Що ще? — насторожився він.— Зараз будете бити?
— А ви боягуз, я бачу.
Сідалковський не відповів. Але в її голосі відчув щось неприємне і несподіване.
— Я забула сказати: вам прийшов лист. Від матері... Що ж ви видаєте себе за сироту? Мати переживає... Я дозволила собі прочитати... Хоча б написали їй листа, коли... Коли не маєте змоги приїхати,— на слові "змоги" вона зробила докірливий наголос.— І, крім того, я ніколи не думала, що ви...
— Досить,— раптом розсердився Сідалковський, здогадуючись, про що вона далі хоче сказати.— Де лист?
— Ось,— Ія відкрила сумочку і мовчки подала.
Сідалковський глянув на конверт, і кров йому вдарила в лице... Здогад його підтвердився. Він скочив на приступку електрички і, не прощаючись, пішов у вагон...