У Сідалковського спітніли руки.
— Я вам висловлюю своє співчуття. Вибачте,— Дзеркальний розвернув "бобика" і захурчав на пагорб, піднімаючи кушпелу.
— Мама! Померла мама! — Сідалковський схопився за голову.— Я так і не знайшов часу для неї. Я так і не знайшов! Я мав час на поради, на промови, на вилазки до лісу, на ходіння по ресторанах. Я мав час на коханок і фіктивні шлюби. Я вибрав час навіть на лови їжаків та ондатр. Я знаходив час для дивацтв, яких і так багато на світі. Але я так і не відвідав матір, поки вона була ще жива. Я не знайшов часу для матері! — кричав він до неба, кричав до лісу, кричав до безвісті — і тільки грім, що прокотився зовсім близько, відповів йому.
Перші важкі краплини дощу вдарили по кронах дерев, хоч з одного боку ще світило сонце, а з другого вже насувалися важкі й кудлаті хмари, заряджені блискавицями і громами.
Грак носком черевика колупав для чогось землю. Сідалковський нагадував молоде собача на узліссі, що виросло серед вовків, але його не сприйняли за вовка, як і собаки не вважали за пса. Обхопивши руками голову, упав на капот "Мегацети" і заскавулів дико й хижо.
"Аристократ із Вапнярки!" — рокотали громи сумлінням серця у верховітті дерев.
"Аристократ із Вапнярки!" — басом Ковбика горланило гучне відлуння об темну стіну лісу і заливалося голосом Хо.
"Аристократ із Вапнярки!" — кричали дико качки голосом матусі Карапет і падали на тихі блакитні плеса у золотавому лататті.
"Аристократ із Вапнярки!" — били у бубони дитинства голосом Бубона болотяні бугаї.
"Аристократ із Вапнярки!" — заливалися сови сміхом Тамари, Ії, Єви, тенором Ховрашкевича і альтом Панчішки.
"Аристократ із Вапнярки",— від душі реготали під старою вербою Чадюк і Нещадим...
Тільки тепер Сідалковський усвідомив, над якою прірвою опинився. Перед очима ніби проходило все його безжурне життя... І вже ніколи йому не повернути ні золотавих джмелів на червоній конюшині дитинства, ні горицвітів із сонечками й крапельками ранкової роси на пелюстках, ні сон-трави, нагрітої першими проміннями весняного сонця, ні білих молочних туманів над вечірніми плесами озер... А так захотілося раптом вернутися до пахучих сіножатей, до лук, до левад, до чарівних моріжків, залитих м'якою срібною водою, настояною на євшан-зіллі, на лугових медах. Повернутися до червоного надвечір'я з золотим веслом діда Трифона, який натрудженими пригорщами пив голубу воду чистих джерел.
Скільки б дав Сідалковський, аби вернути собі все те! Та воно уже не верталось: у загублену любов не було вороття...
Ірпінь — Київ 1964—1977 pp.