* * *
Мене виховували дідусь і бабуся у старому домі Макнейлів у Кавендіші. Кавендіш — це старе землеробське поселення на північному узбережжі Острова Принца Едварда. Від нього було одинадцять миль до залізниці і двадцять чотири до найближчого міста. Кавендіш заснували 1700-го року три шотландські родини: Макнейли, Сімпсони і Кларки. Всі вони переженились між собою і потрібно було народитися чи вирости у Кавендіші, щоб уберегтися від критики. Я чула, що тітонька Мері Ловсон наївно заявляла, наче "Макнейли і Сімпсони завжди вважали себе кращими від решти", а ще існувало трохи ущипливе висловлювання, яке чужаки звертали до членів клану: "Від пихи Сімпсонів, від гордості Макнейлів і зарозумілості Кларків оборони нас, добрий Боже". Хай якими були їхні вади, це був законослухняний, солідарний, чесний і богобійний люд, що зберігав традиції віри, простоти і високих поривань.
* * *
Своє дитинство і дівочі літа я провела у старосвітському сільському домі в Кавендіші, серед яблуневих садів. Перші шість років свого життя пам'ятаю як крізь імлу. Де-не-де пам'ять змальовує яскраву картинку. Ось чудова мить коли я — так мені здавалося у моїй простоті — виявила точне розташування Небес.
Якось у неділю — мені було тоді не більше чотирьох років, — ми з тіткою Емілі були у старій кліфтонській церкві. Я чула, як священник розповідав про Небо — дивне таємниче місце. Все, що я про нього знала, — "туди відійшла мама".
"Де є Небеса?" — шепнула я до тітки Емілі, хоча добре знала, що шепотіння в церкві вважалося великим гріхом. Тітка Емілі його не вчинила. Мовчки і поважно показала вгору. Я з буквальною і беззастережною дитячою вірою зрозуміла це як ту частину кліфтонської церкви, що була вище склепіння. У склепінні був малий квадратний отвір. Чому ми не можемо пройти крізь нього і побачити маму? Для мене це було загадкою. Я вирішила, що, коли підросту, піду до Кліфтона, знайду спосіб добратися до Неба і відшукаю матір. Ця віра і надія була моєю великою таємницею, що потішала мене впродовж кількох років. Небеса не були віддаленим і недосяжним місцем, "якимсь прекрасним, але далеким берегом". Ні, ні! Всього за десять миль, на горищі кліфтонської церкви. Я втрачала цю віру дуже, дуже сумно і повільно.
У своєму чарівному "Я пам'ятаю" Томас Гуд[12] написав, що тепер він далі від Небес, ніж у дитинстві[13]. Мені теж світ видався холоднішим і самотнішим, відколи вік та досвід накинули моїй семилітній свідомості прийняту з розпачем певність, що Небеса не настільки близькі, як мені мріялось. Можливо, вони близькі, "ближчі, ніж дихання, ближчі, аніж рука чи стопа[14]", але дитяче мислення неодмінно дуже конкретне, і, коли я певної миті прийняла той факт, що на горищі кліфтонської церкви немає ні золотих вулиць, ні перлових брам[15], то почувалася так, наче це все могло бути далі, ніж найдальша зірка.
* * *
Багато із цих ранніх спогадів пов'язані з відвідинами ферми дідуся Монтгомері у Парк Корнер. Він та його сім'я мешкали у "старому домі", найхимернішому і найкращому старому місці, яке я пам'ятаю, повному шаф, затишних кутків та маленьких несподіваних східців. Саме там, коли мені було близько п'яти років, я перебула єдину тяжку хворобу в моєму житті — напад тифозної гарячки.
Ввечері перед хворобою я була на кухні зі слугами і почувалася так само добре, як зазвичай, — "бадьора і повна дзіндзіверу", як це окреслювала стара куховарка. Я сиділа перед пічкою, а кухарка "розворушувала" вогонь довгим прямим залізним прутом, призначеним для цієї мети. Поклала його на плиту, а я одразу ж схопила цього прута, збираючись "поворушити" й сама, — мені дуже подобалося дивитися, як сяйливі червоні вуглики падають на чорний попіл.
Та, на лихо, я ухопилася не за той кінець! І страшенно опекла руку. Це я вперше зазнала фізичного болю, принаймні, наскільки пам'ятаю.
Я страшенно мучилася і гірко плакала, але все ж була неабияк задоволена тією метушнею, якої наробила. Певний час я почувалася страшенно поважною особою і мене це тішило. Дідусь лаяв бідну розгублену куховарку. Батько благав щось зробити для мене, ошалілі домочадці бігали, пропонуючи і застосовуючи різні народні засоби. Врешті я, плачучи, заснула, тримаючи руку аж по лікоть у відрі з крижаною водою, — це єдине давало мені полегшення.
Наступного ранку я прокинулася з сильним головним болем, який впродовж дня ставав усе тяжчим. Через кілька днів лікар визначив мою хворобу як тифозну гарячку. Не знаю, як довго я хворіла, але кілька раз я була за крок від смерті і ніхто вже не думав, що я одужаю.
На початку моєї хвороби бабуся Макнейл вийшла з дому. Мені так хотілося її побачити, що хвилювання підняло мою температуру до небезпечного рівня. Батько, намагаючись мене заспокоїти, запевнив мене, що вона пішла додому. Його замір був добрим, але вийшло зле. Я сприйняла це буквально — надто буквально. Коли бабуся повернулася, я не вірила, що це вона. Ні! Вона пішла додому. Отож, ця жінка — це, мабуть, місіс Мерфі, яка часто працювала в дідуся і була високою та худорлявою, як бабуся.
Я не любила місіс Мерфі і навідріз відмовилася підпускати її до себе. Ніхто не міг переконати мене, що то бабуся. Це могло бути маренням, але я так не думаю. У той час я була при повній свідомості. Чогось у мій ослаблений розум вбилися татові слова. Раз бабуся пішла додому, то це не може бути вона, а схожа на неї жінка — це хтось інший.
Лише коли я змогла сидіти, ця ілюзія розвіялася. Якось ввечері я зрозуміла, що це справді бабуся. Я була такою щасливою, що не могла вийти з її обіймів. Постійно гладила її обличчя, захоплено примовляючи: "Так, ти не місіс Мерфі, ти бабуся".
У той час хворі на тиф не дотримувались суворої дієти, як це заведено тепер. Пам'ятаю, що якось, задовго до того, як я змогла сидіти і невдовзі після того, як мене покинула пропасниця, я дістала на обід смажені ковбаски, — жирні, гострі, солоні домашні ковбаски, котрих не знайдеш у наш зіпсований час. Це був перший день, коли я відчула голод і жадібно їла. Згідно з усіма правила, ці ковбаски мусили мене вбити і отак би обірвалася та "кар'єра", про яку я пишу. Але вони цього не зробили. То було приречення. Я певна, що лише приречення врятувало мене від наслідків тих ковбасок.