Мій дідусь, сенатор Монтгомері, був сином Доналда і Ненсі, успадкувавши статечний вигляд батька і вродливе обличчя матері. Він одружився зі своєю кузиною, Енні Маррей із Бедеку, донькою Девіда та Бетсі. Отож вони обидві — і Ненсі, і Бетсі — були моїми прабабусями. Я певна, якби Бетсі жила в наші дні, то стала б завзятою суфражисткою. Навряд чи найпередовіші феміністки відкидали старі звичаї так рішуче, як це вчинила вона, освідчившись Девіду. Як я від усіх чула, вони з Девідом були найщасливішою у світі парою.
* * *
Що ж до сім'ї моєї матері — Макнейлів — то від них я успадкувала мій потяг до писання і мої літературні смаки. Джон Макнейл приплив на Острів Принца Едварда 1775 року, його сім'я походила з Аргайлу[9] і належала до прибічників безталанних Стюартів. Тому молодий Макнейл вирішив, що зміна клімату піде йому на користь. Гектор Макнейл, один із менших шотландських поетів, був його кузеном. Йому належали кілька гарних і добре відомих поезій, серед них — "Ти бачив мою крихітку?", "Я тільки його люблю" і "Прийди під мій плед[10]", — цю останню часто помилково приписували Бернсу.
Джон Макнейл оселився на фермі на північному узбережжі в Кавендіші. У нього було дванадцятеро дітей, найстарший — Вільям Макнейл, мій прадід, загальновідомий як "Старий Оратор Макнейл". Він був дуже розумним, як на свій час, добре освіченим, і справляв сильний вплив на місцеву політику. Одружився з Елізою Тавнсенд, донькою Джона Тавнсенда, капітана британського військового флоту. Його батько, Джеймс Тавнсенд, отримав у подарунок від Георга ІІІ земельну ділянку на Острові Принца Едварда, яку називав Парк Корнер, на честь старого сімейного маєтку в Англії. Туди він приїхав, взявши з собою дружину. Вона гірко тужила за домом — і мала бунтівну вдачу. Минуло кілька тижнів після прибуття, а все ще не зняла капелюшка, все ще вимагала повернутися. Ми, діти, що слухали цю історію, ніколи не втомлювались міркувати, чи вона знімала капелюха на ніч і надягала вранці, чи спала в ньому. Але не могла повернутися додому, отож урешті-решт зняла капелюха і змирилася зі своєю долею[11]. Тепер вона мирно спочиває на маленькому старому сімейному цвинтарі на березі "Озера Сяючих Вод" — інакше кажучи, ставка Кемпбелів у Парк Корнер. Стара червона плита з пісковику позначає місце, де вона лежить зі своїм чоловіком, а на ній вирізана поросла мохом епітафія, — одна із розлогих епітафій покоління, що мало час різьбити такі могильні написи і читати їх.
Пам'яті Джеймса Тавнсенда з Парк Корнеру, Острів Принца Едварда. Також тут спочиває його дружина Елізабет. Переїхали на цей Острів з Англії, Року Божого 1775, з двома синами і трьома доньками, а саме: Джон, Джеймс, Еліза, Рейчел та Мері. Їхній син Джон помер в Антигуа за життя його батьків, його згорьована мати пішла за ним у вічність у терплячому стражданні сімнадцятого дня квітня 1795 року, на 69-у році життя. Її невтішний чоловік покинув цей світ двадцять п'ятого дня грудня, на 87-ому році свого віку.
Цікаво мені, чи туга за батьківщиною приходила у сни Елізабет Тавнсенд впродовж більше ніж сотні років!
Вільям та Еліза Макнейл мали велику сім'ю, всі члени якої відзначалися неабияким розумом. На їхню освіту склалися лише короткі принагідні уроки у місцевій школі тих примітивних перших днів, але, якби обставини були кращими, дехто з них зумів би піднятися вище. Мій дід, Александр Макнейл, був людиною з сильним та чистим літературним смаком і мав талант компонувати прозу. Мій двоюрідний дід, Вільям Макнейл, умів писати чудові сатиричні вірші. Але його старший брат, Джеймс Макнейл, був природженим поетом. Склав сотні поезій, які іноді декламував обраним. Вони ніколи не були записані, наскільки я знаю, жоден рядок із них не зберігся. Але я чула, що мій дід повторював багато з них, це була справжня поезія, переважно сатирична або пародійно героїчна. Вони були дотепними, гострими і драматичними. Дядько Джеймс був кимось наче "німий, непрославлений" Бернс. В силу обставин його життя пройшло на віддаленій фермі на Острові Принца Едварда, я певна, що, коли б він міг здобути бодай таку освіту, яка тепер приступна будь-якому школяреві, то не був би ані німим, ані непрославленим.
"Тітонька Мері Ловсон", якій я присвятила "Казочницю", теж була донькою Вільяма та Елізи Макнейл. Історія моєї "кар'єри" була б неповною, якби я не віддала їй належного, вона була одною з тих, хто справив на мене найбільший вплив у моєму дитинстві. З багатьох поглядів вона була найчудовішою жінкою, яку я знала. Не отримала освіти, але від природи була обдарована потужним гострим розумом і прекрасною пам'яттю, яка аж до дня її смерті зберегла все, що вона коли-небудь чула, читала або бачила. Вона була блискучою співрозмовницею і я дуже тішилася, коли тітонька Мері починала розповідати і згадувати про свою юність, про небуденні вчинки і висловлювання людей з тих років молодості нашого краю. Ми з нею були "колегами", коли їй було за сімдесят, а я — надцятиліткою. Ніяких слів не досить, щоб сплатити мій борг вдячності тітоньці Мері Ловсон.
* * *
Коли я мала двадцять один місяць, у старому домі на Кавендіші після довгої хвороби померла моя матір. Виразно пригадую, що я бачила її в труні, це мій найранніший спогад. Мій батько стояв біля труни, тримаючи мене на руках. Я була одягнена у коротеньку білу сукню з вишитого мусліну, а батько плакав. Довкола кімнати сиділи жінки, я пам'ятаю, що дві з них, які сиділи навпроти мене на софі, шепотілися між собою і з жалем дивилися на мене й на батька. Позаду них було відчинене вікно, у нього заглядали зелені виноградні лози, а їхні тіні танцювали на підлозі у квадраті сонячного світла.
Я глянула на мертве обличчя матері. Воно було лагідним, хоча й виснаженим і вимученим місяцями страждань. Моя мати була прегарною і Смерть, така жорстока у всьому іншому, пощадила ці ніжні риси, довгі шовковисті вії, що затіняли запалі щоки, і масу гладенького золотисто-бронзового волосся.
Я зовсім не сумувала, бо геть не розуміла, що відбувається. Відчувала дише неясний неспокій. Чому мати не рухається? І чому батько плаче? Я простягла руку і своєю дитячою долонею торкнулася материної щоки. Ще досі відчуваю холод цього дотику. Хтось у кімнаті заридав і сказав: "Бідна дитина". Холодне мамине обличчя налякало мене; я обернулася і благально обняла батькову шию, а він мене поцілував. Заспокоївшись, я знову дивилася вниз, на лагідне спокійне обличчя, а він тимчасом ніс мене з кімнати. Це єдиний мій дорогоцінний спомин про схожу на молоду дівчину матір, яка спить на старому кавендішському цвинтарі, заколисана морським гомоном.