* * *
У моїй пам'яті закарбувалися два випадки з наступного літа, напевне, тому, що вони були такими гострими і такими болісними. Якось я почула, що бабуся читає газетну статтю про те, що наступної неділі настане кінець світу. Тоді я цілком і беззастережно вірила всьому, що було "надруковано". Раз так написано в газеті, то це мусить бути правдою. Пізніше я цю щиру віру втратила, і мушу з жалем зазначити, що життя відтоді стало біднішим на гострі відчуття захоплення й жаху.
Відколи я почула це страхітливе пророцтво і аж до кінця тієї неділі я жила у безнастанному жаху. Домочадці сміялися з мене і відмовлялися серйозно відповідати на мої запитання. Тепер я майже так само боюся глузувань, як Судного Дня. Але усю суботу перед тією фатальною неділею я набридала тітці Емілі, постійно питаючи її, чи підемо ми завтра до недільної школи. Її впевненість, що, звичайно, підемо, давала мені значну полегшу. Якщо справді вірила, наче наступного дня піде до недільної школи, то не може вірити, що завтра побачить кінець світу.
Але ж це було надруковано! Та ніч була сповнена нестерпних страждань. Про сон навіть і не йшлося. Чи ж не почую я у цю мить звук "останньої труби"? Тепер я можу з цього сміятися — та й хто завгодно може сміятися. Але для довірливої дитини це було справжньою мукою, такою ж реальною, як усі душевні страждання пізнішого життя.
Неділя тяглася ще довше, аніж звичайна тодішня неділя. Але, врешті, закінчилася, і, коли її "темне сідаюче сонце" запалося за пурпуровий небокрай Затоки, я глибоко й полегшено зітхнула. Чудовий зелений світ квітування і сонячного сяйва не буде спалений; ще якийсь час триватиме. Але я ніколи не забула страждань тієї неділі.
Через багато літ я використала цю пригоду як основу розділу "Судна неділя" повісті "Казочниця". Але діти саду Кінгів[16] мали підтримку одне в одному. Натомість "сама одна я чавило топтала[17]".
Другий випадок був куди менш значним. "Мартін Форбс" із "Казочниці" мав свого прототипа у старому, що тиждень гостював у мого діда. Звичайно ж, звали його не Форбсом. Я вірю, що він був люб'язним, респектабельним і гідним старим джентльменом. Але він здобув мою вічну ненависть, називаючи мене "Джонні" щоразу, як розмовляв зі мною.
Як я скаженіла через це! Це звертання видавалося мені смертоносною та непростимою образою. Моя лють дуже його тішила і спонукала його далі називати мене "поганим" іменем. Якби я могла, то розірвала б його на шматки. Коли він від'їжджав, я відмовилася потиснути йому руку, а він гучно засміявся і сказав: "Ну, більше я не називатиму тебе "Джонні". Називатиму тебе "Семмі"". Це, звичайно ж, лише підлило олії до вогню.
Впродовж багатьох років я не могла чути імені цього чоловіка без палючого гніву. Повних п'ять років потому, коли мені було десять, я записала у своєму щоденнику: "Помер містер Джеймс Форбс. Він був братом того страховиська із Саммерсайду, що називав мене "Джонні"".
Я ніколи більше не бачила бідного старого містера Форбса, отож не мусила терпіти зневаги називання мене "Семмі". Тепер він мертвий, і, думаю, те, що він називав мене "Джонні", не зарахували йому за гріх на Страшному Суді. Але, можливо, він зробив таке, що можна вважати набагато гіршим, бо викликане його дражнінням приниження закарбувалося у чутливій дитячій свідомості.
Принаймні, цей досвід чогось мене навчив. Я ніколи не дражнила дитини. Якщо б і мала нахил до цього, то одразу б його позбулася, згадавши, як я страждала через містера Форбса. Йому було просто "весело" дражнити "образливу" дитину. А для мене це було зміїною отрутою.
* * *
Наступного літа, коли мені було шість років, я почала ходити до школи. Кавендішська школа була побіленою будівлею з низьким піддашшям, розміщеною на узбіччі дороги відразу ж за нашими воротами. На заході і півдні похилі узгір'я заростав ялинник. Цей старий ялинник з домішкою кленів у моїй дитячій фантазії був чародійським царством краси і романтики. Завжди буду вдячна за те, що моя школа стояла біля гаю зі звивистими стежками, скарбницями папоротей, мохів та лісових квітів. Це справило на моє життя сильніший і благотворніший виховний вплив, ніж уроки за шкільною партою.
Ще там був струмок — чудовий струмок із глибоким, сильним, чистим джерелом, з якого ми відрами черпали воду, і не було кінця заводям і закуткам, куди учні вставляли свої пляшки з молоком, щоб воно залишалося солодким і холодним до обіду. Кожен учень мав своє улюблене місце і горе хлопчині чи дівчаті, що зайняли б чуже, право на яке освячували закони давності. Лелечки, я не мала жодних прав на струмок. Не було мені писане задоволення бігти перед уроками крученою доріжкою вниз, щоб поставити пляшку навпроти зарослої мохом колоди, де освітлена сонцем вода танцювала і кипіла вершковою білістю.
Я, натомість, щодня мусила ходити обідати додому і була скандально невдячною за цей привілей. Звичайно, тепер я розумію, як мені пощастило, — я могла їсти вдома смачні теплі страви. Але тоді мені здавалося інакше. Це не було й наполовину таким цікавим, як брати обід до школи і споживати його у товариському гуртку на ігровому майданчику або ж під деревом. Як я тішилася з нечастих буревійних зимових днів, коли я теж мусила брати свій обід. Тоді я ставала "одною з гурту", а не окремим винятком, наділеним особливими перевагами.
Ще я обурювалась тим, що мені не дозволяли ходити до школи босоніж. Усі інші діти ходили саме так і мені ця різниця видавалася принизливою. Дома я могла бігати босоніж, але до школи мусила взувати "гарненькі черевички з ґудзичками". Нещодавно моя колишня однокласниця зізналася, що завжди заздрила мені через ті "гарненькі черевички з ґудзичками". Така вже людська природа — бажати недосяжного! Коли б я, подібно до моїх товаришів, ходила босоніж, то, побачивши ті черевички, теж вирішила б, яке то щастя їх узувати.
Не думаю, що більшість дорослих має реальне уявлення про страждання маленьких дітей через будь-яку помітну різницю між собою й іншими мешканцями їхнього маленького світику. Пам'ятаю зиму, коли мене послали до школи у фартушку нового фасону. Досі думаю, що він був радше негарним. Тоді ж я вважала його огидним. Це була довга мішкоподібна одежина з рукавами. Ці рукави були найбільшим приниженням. До того ніхто в нашій школі не носив фартушки з рукавами. Коли я прийшла в ньому до школи, одна дівчинка уїдливо зауважила, що це фартушок для немовляти. Це було вершиною всього! Я не могла його зодягати, але мусила. Почуття приниження так і не минуло. До кінця існування тих фартушків "для немовлят" — а вони страшенно довго носилися — вони позначали для мене остаточну межу людської витривалості.