— Усікава-сан, — сказав Тенґо й, відсунувши назад стілець, встав. — Я вас прошу, залишіть мене. Я не хочу більше з вами розмовляти. І в майбутньому вдруге зустрічатися. Так буде краще, ніж укладати з вами якусь оборудку, навіть якщо зазнаю шкоди. Мені не треба ні фінансової допомоги, ні гарантованої безпеки. Єдине, чого я прагну, — більше з вами не бачитися.
Усікава не виявляв жодної реакції. Мабуть, йому не раз говорили ще неприємніші речі. У глибині його очей навіть зблиснуло тьмяне світло, схоже на усмішку.
— Гаразд, — сказав він. — В усякому разі, добре, що я дістав від вас відповідь. Хоч і негативну. Пропозицію відхилено. Сказано чітко й зрозуміло. Так і передам начальству. Бо я — всього-на-всього їхній посланець. А ваша відмова не завдасть одразу шкоди. Я ж тільки сказав, що, можливо, завдасть. Усе може якось обійтися. Так було б добре. Ні, я не брешу, а щиро так думаю. Бо відчуваю до вас, Кавана-сан, прихильність. Хоча ви, мабуть, цього не хочете, але, зі свого боку, я не можу нічого вдіяти. Бо я, немов телепень, завів з вами якусь незрозумілу розмову. Та й зовнішність моя непоказна. А колись я людям подобався. І хоча, можливо, я завдав вам зайвого клопоту, я ставлюся до вас доброзичливо. Сподіваюсь, що ви, однак, досягнете в житті великого успіху.
По цих словах Усікава перевів погляд на свої короткі товсті пальці. Кілька разів їх перевернув, а тоді встав.
— Дозвольте попрощатися. Мабуть, я бачуся з вами востаннє. Постараюсь виправдати ваші надії. Бажаю вам удачі. Бувайте!
Усікава взяв зношений шкіряний портфель із сусіднього стільця і зник у людському натовпі кафетерію. Коли він ішов, студенти мимоволі перед ним розступилися. Ніби дітвора, що уникає страшного работорговця.
З телефону-автомата біля фойє підготовчої школи Тенґо подзвонив додому. Збирався за третім дзвінком покласти слухавку й ще раз подзвонити. Але за другим дзвінком Фукаері підняла слухавку.
— Ми ж домовилися, що я ще раз подзвоню після трьох дзвінків, — невдоволено сказав Тенґо.
— Я забула, — байдуже відповіла Фукаері.
— А я ж казав: не забудь.
— Ще раз подзвоните? — спитала вона.
— Не треба. Бо ти вже взяла слухавку. Поки мене не було дома, нічого підозрілого не сталося?
— Дзвінків не було. Ніхто не приходив.
— От і добре. Робота скінчилась, а тому я зараз іду додому.
— Недавно велика ворона прилітала й каркала за вікном, — сказала Фукаері.
— Вона завжди надвечір прилітає. Не турбуйся. Це в неї щось схоже на візит увічливості. Гадаю, що о сьомій я вже буду дома.
— Поспішайте.
— Чому? — спитав Тенґо.
— Карлики бешкетують.
— Карлики бешкетують, — повторив Тенґо. — В моїй квартирі?
— Ні. Десь в іншому місці.
— В іншому місці.
— Досить далеко. Але ти чуєш.
— Чую.
— Це щось означає? — спитав Тенґо.
— Якась подія станеться.
— Подія, — сказав Тенґо й задумався. — Яка подія?
— Точно не знаю.
— Її карлики спричинять?
Фукаері хитнула головою. Це передавалося через телефонну слухавку. Мовляв, невідомо.
— Бажано, щоб ви повернулися перед тим, як грім загримить.
— Грім?
— Якщо електричка перестане їздити, то ми залишимося наодинці.
Обернувшись, Тенґо подивився за вікно. Було тихе надвечір'я пізнього літа, без жодної хмаринки.
— Не видно, що грім гримітиме.
— Зовні не видно.
— Спішу, — сказав Тенґо.
— Бажано поспішити, — сказала Фукаері й поклала слухавку.
Вийшовши з підготовчої школи, Тенґо ще раз глянув на погідне надвечірнє небо й заквапився до станції Йойоґі.
І весь той час в його голові, ніби записані на стрічці, автоматично повторювалися слова, які сказав Усікава.
Я хочу сказати, що у світі є багато такого, чого краще не знати. Як от, наприклад, про вашу матір. Правда про неї може завдати душевної рани. І якби ви знали цю правду, то мусили б узяти на себе відповідальність за неї.
Десь бешкетують карлики. Мабуть, вони причетні до майбутньої події. А поки що небо чисте й зовні нічого не видно. Можливо, грім гримітиме, дощ падатиме й електричка зупиниться. Треба квапитися додому. Голос Фукаері мав дивовижну переконливість.
— Нам треба об'єднати сили, — казала вона.
"Звідкись от-от протягнуться довгі руки, — подумав Тенґо. — Нам треба об'єднати сили. Бо ми на світі класний дует".
"The Beat Goes On" .
Розділ 11
(про Аомаме)
Рівновага — це добро
Аомаме розстелила принесену синю мату для вправ з йоги на вкриту килимом підлогу спальні й звеліла чоловікові зняти верхню білизну. Він спустився з ліжка й скинув сорочку. А коли скинув її, то його тіло здалося ще більшим, ніж перед тим. На його повних грудях, без ніякого жиру, випиналися м'язи. На перший погляд його організм мав цілком здоровий вигляд.
Як веліла Аомаме, чоловік ліг долілиць на мату. Насамперед вона поміряла пульс на зап'ясті. Його серце билося виразно й лунко.
— Ви щодня робите фізичні вправи? — спитала вона.
— Та ні. Лише дихаю.
— Лише дихаєте?
— Трохи незвично, — уточнив чоловік.
— Як недавно в темряві? Глибоко, використовуючи м'язи всього тіла?
Лежачи долілиць, чоловік злегка кивнув.
Аомаме одного не розуміла. Таке дихання справді вимагало фізичної сили. Але хіба його досить, щоб підтримувати такий сильний організм у належній формі?
— Зараз моя процедура супроводжуватиметься болем, — монотонно попередила вона. — Бо якщо не болітиме, то це означатиме, що її ефект нульовий. Однак ступінь болю можна регулювати. Тому, якщо відчуєте надмірний біль, то не терпіть, а подавайте голос.
— Я хотів би відчути, який він, якщо такого болю ще не зазнавав, — сказав чоловік після короткої паузи з легким відтінком іронії.
— Жодній людині біль не приносить радості.
— Але ж процедура, яка супроводжується болем, допомагає, хіба ні? Я готовий зносити біль, який має сенс.
На мить вираз обличчя Аомаме змінився, і вона сказала:
— Зрозуміло. Обоє подивимося, який буде ефект.
Як завжди, вона почала із стретчинґу лопатки. Торкнувшись руками його тіла, Аомаме передусім звернула увагу на пружність його м'язів. Здорових, досконалих, що своєю будовою відрізнялися від утомлених, затверділих м'язів міських жителів, з якими мала справу у спортивному клубі. Однак водночас в Аомаме склалося тверде враження, що природному плинові крові в них щось перешкоджало. Так само, як сплавний ліс і сміття тимчасово загачують річку.