Із темені дерев біля мечеті вихопилася людина з клунком. Скоро вони зустрілися неподалік від постоялого двору.
— Ну, то як? — озвався Сава.
— Кепсько, брате. Втікати слід хутчіш. Завтра очікують на ще один корабель з харчем для яничарів. Судно Ягджи-Огли уникло догляду на Босфорі лише тому, що його супроводжувала військова галера. До того ж ні капітан, ні його команда, ані яничари на галері не знали, кого саме шукають. Наші прикмети на той час ще не встигли всім оповістити. Капітан же нового судна, напевне, вже чув про двох чоловіків, та двох жінок, яких розшукують стамбульські стражники. Відомо також, мабуть, зі слів мого колишнього господаря, що один з нас добре знає турецьку мову й Коран... Решту докумекають ті з фортечних людей, з якими мені довелося сьогодні спізнатися.
— То що — ноги в руки і гайда? В ніч...
Потурнак мить поміркував.
— Ні, — відказав. — Рушимо вранці. І то без поспіху. Ти надибав купців, які завтра відбуватимуть з Акерману?
— Власники двох каруц, запряжених четвірками коней, під кінець дня пакувалися в дорогу. Я чув від них слова "лакаси" чи "акаси". А це, здається, "додому".
— Авжеж.
— А ще я побував у кінному загоні. Там можна купити баських огирів, як у яничарів — білі, вороні, мурі!
— Саво, ми — втікачі. До того ж з великим скарбом, заради якого зазнали стільки поневірянь і страху. Адже в похід ти вирушив не заради пригод, а щоб використати бодай мізерну можливість звільнити Меланію. Навіть повірив характерникові, що вона жива... А тепер хочеш басувати на породистих конях на виду у тих, хто не мусив би нас і взагалі бачити. Забудь про це. Ми купимо непримітних татарських конячок. Вони мають густу вовну, звиклі до негоди — а ми ж їдемо в зиму... Купимо п’ятеро коней: по одному на кожного з нас, а одного нав’ючимо двома шатрами та іншими лахами. До речі, ти не помітив, де продаються шатра?
— Ні, — відказав Сава. — А два це — одне для нас з тобою, а одне для дівчат?
— Одне для вас з Меланією, а одне для нас з Наталкою... Завтра вдосвіта пошукаємо. А тепер сховай у торбу молдавську шапку, та витягуй чалму з запиналом. З цієї миті ти знову мій раб.
— Петре, то, може, сьогодні вже відкриємось?
— Ні, — відказав Потурнак твердо. — Відкриєшся тоді, коли будемо в безпеці. — Він мить спостерігав, як Сава запинає шматком тканини лице, а тоді озвався з усміхом:
— А що, Приблудо, Оникій тобі не подає більше знаку?
— Ні, не подає. Але він десь поряд — таке відчуття, наче на мені його погляд. І крук десь тут. Часом здається, ніби омах його крил холодить обличчя .
ЗАМАХ
Добу очікували тих, хто подався на пошуки чайковського й підчайковського другої чайки. Тим часом осавулові люди уважно спостерігали за командою цього судна. Але якихось особливих дій з їхнього боку не завважили, крім того, що півдюжини з-поміж них збиралися в наметі своїх зниклих зверхників.
— Отамане, — сказав Нетудихата Микошинському, — гра скінчилася. Пора зніматися...
— Як ти гадаєш, осавуле, куди пішли ті шестеро?
— У них тільки два шляхи: один на Дон, другий у розбійники.
До Січі залишилося три дні плавби і одна ночівля. Відпочили козаки, сили набралися. Весла, що доти здавалися важкими-преважкими, тепер легко загрібали воду. Чайки, хоч і були занурені так, що хвилі лизали очеретяні снопи, проте рухалися стрімко. І вітер південний напнув вітрила. Коли ж у короткий осінній день уже стали заповзати сутінки, Микошинський дав знак флотилії зблизитись і підготуватися до ночі.
Судна заякорилися біля правого стрімкого берега, порослого дубами-нелинями.
Першим торкнувся сухого човен-підвозка з отаманської чайки. І тут Микошинський побачив на кручі знайому постать. То був Оникій Колодуба, одягнений у жупан і чоботи, але без шапки. На плечі в нього сидів крук. Отаман штовхнув Вольфа Бределя й показав на кручу, мовляв, поглянь-но, хто нас зустрічає. Вольф, нічого там не завваживши, перевів погляд на Микошинського, але той уже дерся крутим схилом. П’ятеро з підвозки пішли слідом. Скоро вони вже стояли над кручею, а тоді заглибилися в ліс. Микошинський же подався уздовж річки.
— Оникію, як ти тут опинився? — мовив він.
— Я всюди, Богдане. Всюди, де чорний слід лиха тягнеться. Крові, крові на тому добрі, що ти везеш! Та буде ще більше, коли заночуєш на березі.
— А де ж мені ночувати, Оникію?
— На судні.
— А братчикам?
Не отримав отаман відповіді.
— Ти ніби дорікаєш мені, характернику... А як же бути з тими, хто десятки тисяч людей наших у неволю виганяє, торгує нами немов худобою. Навіть податки нами платить дужчому звірові? Там сліду чорного ти не бачив?
— Терези великі — бідами рівноважаться. Ваги страшні на тарілках... Багато поколінь з обох боків за них розплачуватиметься. Аж доки порожніми не стануть терези. Аж доки прощені не будуть великі матері. Усе в пам’яті пишеться: добре й лихе.
Холод поза шкірою майнув у Микошинського після тих слів.
— Ти завжди загадками балакаєш, Оникію. А ясніше не можна?
— Куди вже ясніше?!
Вони стояли над кручею, в сажні один від одного. Та коли зверхник ступив крок, щоб наблизитись, зник раптом Оникій.
— О, Господи! — прошепотів отаман і тричі перехрестився. — Мара то була.
Заковзали човни-підвозки, звозячи козацьке військо на правий берег. У темряві, яка раптом накрила землю, чувся гомін, то в одному, то в іншому місці спалахувало багаття.
...Їх було дев’ятеро. Вони з’явилися з того боку, де таборилася команда другої чайки. Ішли не гуртом, а на відстані один від одного. На перший погляд, то поверталися з гостей до своїх наметів братчики. Сяйво місяця всипало їх сріблястим пилом, як і дуби й намети. Нетудихаті, який спостерігав, відхиливши полог, здавалося, що то привиди скрадаються. Він спершу не міг утямити логіки їхньої дії, та скоро збагнув: усі вони, хоч і перебували в різних місцях, але рухалися в напрямку до центру табору першої чайки, їхні шляхи мали схреститися біля отаманового шатра.
Так і сталося. Вони кинулися до намету Микошинського і в мить пошматували його шаблями. Якби там хтось був, на життя в того не залишилося б жодного шансу.
Осавул прокричав:
— Пугу, пугу!
Напасники заметались, зметикувавши, що то умовний сигнал. Адже о такій порі року сови вже не кричать.