І тут з наметів вискочило з півсотні козаків. Шістьох нападників, які затято оборонялися, порубали на місці, двох пов’язали. Одним з них виявився Буцматий, що очолив пошук чайковського і підчайковського другої чайки й не повернувся. Ще один зник поміж деревами.
...Удосвіта Микошинського розбудив гомін. Два десятки козаків, які також ночували на судні, переправлялися по черзі на берег.
— Там щось скоїлося, пане-батьку, — озвався один з нічних вартових, уздрівши, що гетьман прокинувся.
Зверхник не став розпитувати. В уяві в нього виник Оникій і він знову відчув той самий морозець поза шкірою, що й учора увечері.
"Авжеж, — подумав, — мусило щось статися. Оникій не бреше."
"Але ж його не було, — озвалося щось у Микошинському. — Мара то все."
Та коли козацький зверхник опинився в таборі біля намету, з якого нишком опівночі перебрався на судно, його ніби звело корчами. Мить він не міг ні ворухнутись, ні навіть кліпнути. Йому здалося, що на дранті, яке залишилося від шатра, на трупах людей, що лежали порубані, порпається крук Оникія. До тями привів дотик руки Нетудихати.
— Ходімо, Богдане, — сказав осавул.
На галявині поміж дубами зібралося все військо. Коли наблизилися гетьман з осавулом, гомін стих. Перед ними розступилися й вони увійшли в коло, посеред якого до двох дубів були прив’язані двоє людей. Здоровший з них виявився той, хто підбив на пошуки чайковського і підчайковського другої чайки. "Не подалися вони ні на Дон, ні в розбійники з великої дороги, як казав Нетудихата, — майнуло в голові у Микошинського, — Вони пішли правим берегом, випереджаючи військо на цілу добу. А потім скрадалися назирці за нами. У темряві проникли в табір і змовилися з поплічника."
Біля кожного з прив’язаних лежала палиця у два лікті завдовжки.
— Пане-батьку, — сказав Нетудихата голосно, щоб усі чули, — ці двоє були поміж тих, хто хотів тебе вбити. Шестеро з них лежать мертві. Один утік. Яка буде твоя воля?
Микошинський витяг з-за паса булаву і підніс її над головою. Військо завмерло.
— Я хочу знати, навіщо вони хотіли те зробити?
Осавул підійшов до дебелішого, мовив:
— Кажи.
Чоловік, що був прив’язаний животом до стовбура, повернув голову і Микошинський майже фізично відчув могутній потік ненависті. На нього дивилися не очі людини, а два отвори з пекла.
— Він полуфшив закон, — почулося шепеляве. — Дівок пли собі тфимав.
— А ти що скажеш? — звернувся осавул до другого — невисокого.
— Розв’яжіть і відпустіть, тоді скажу. А інакше, хоч закатуйте, й слова не вимовлю.
Осавул подивився на Микошинського. Той кивнув, мовляв, розв’язуй.
Чоловік розтирав зап’ястя посинілих від пут рук.
— Чхати йому, — він кивнув на прив’язаного, — на тих дівчат. Він хотів заволодіти усім добром, а потім гетьманом стати. А дівчата то — тільки привід. У нього чи не на кожній чайці є своя людина. Він обіцяв нам — тим, хто його підтримає — левову долю добра... І скористався б цим раніше, якби хтось не повбивав дівчат. Багато хто з братчиків обурювалися, що в таборі жінки.
Микошинський показав булавою на прив’язаного.
— Яка буде ваша воля?
— Дрючкувати! Дрючкувати! — почулося зусюди.
Тоді показав на розв’язаного
— А з цим як бути?
— Ув’язнити! Допитати!
— Так і зробимо, — сказав гетьман.
По тих словах двоє з осавулових людей накинулись на меншого, зв’язали йому руки і знову прив’язали до дуба, але вже спиною.
— Дивись, — наказали.
Тоді Нетудихата підійшов до другого дерева, підняв кий і вчистив прив’язаного по широких, як у тлустої жінки, сідницях. Здоровило неприродно вискнув. Другим ударив осавулів товариш — по спині. Утворилася довга черга... Спочатку злочинець кричав, тоді хрипів і нарешті з рота в нього потекла кривава піна. Він обм’як. З часом у нього вже не залишилося жодної цілої кістки.
Так і покинули його прив’язаним до дерева.
Не всі поверталися до Січі. Кожного восьмого не дорахувалося козацьке військо. Немало було й поранених, а поміж них і таких, яким не довго лишалося ряст топтати. Дехто вже й висповідався попові, у якого з-під ряси виглядав кінчик шаблі. Братчики виходжували їх, як могли: поїли напарами з цілющих трав, рани мазями на меду виготовленими змащували, подорожник прикладали.
Здорові ж очікували черги сісти за весла; декотрі лежали посмоктуючи люльки-носогрійки, інші походжали помостом між двома рядами гребців, ділилися своїми намірами на майбутнє. На прикутого до щогли ланцюгом ніхто не звертав уваги. Його очікувала кара нагаями й вигнання.
З носової частини судна, де була каюта гетьмана, піднявся на поміст осавулів помічник. Він підійшов до в’язня, відімкнув замок і на ланцюгу повів у каюту.
За столом сидів Нетудихата; обіруч від нього лажели нагай і оголена шабля.
— Вибирай, Якими, — сказав осавул, киваючи на знаряддя, одним з яких мусив спізнатися в’язень.
— Я вже вибрав, – відказав той.
— Хто з братчиків вашої — другої чайки був у змові з Буцматим?
— Небагато, всього з дюжину-півтори, разом з тими, які пішли на пошуки зниклого чайковського.
— А решта?
— Решта? Третина команди підтримувала їх, проте відкрито своїх настроїв не виказувала. А більшість — то все білі. Їх не втаємничували.
— А на інших чайках?
— Кожен з нас — вісімнадцяти мав друзів поміж команд. Хто з ким товаришував — невідомо. Знали чайковський, підчайковський і Буцматий. То був осередок. У своє коло вони впускали тільки того, в кого хотіли щось вивідати. Намірами ж ні з ким не ділилися.
— Ти казав, що вони хотіли заволодіти скарбом, а Буцматого зробити гетьманом...
— Це кінцева мета. А я кажу про дії, які до неї вели. Так, про намір убити Богдана знало лише шестеро. Мене і ще двох вони притягли тільки тому, що ми випадково підслухали їхню розмову. Якби відмовилися, то отримали б стилет у спину.
— Ти міг би повідомити гетьмана...
— Тоді б спливло й те, що я був у гурті змовників.
В’язень стояв, з його зап’ястя звисав ланцюг з важким замком.
— Зніми з нього наручник, — наказав осавул підосавулові. І знову до в’язня: — Як ти міг вклепатися в таке, Якиме!? Ти ж не якийсь білий, новак, а гартований січовик...
Чоловік усміхнувся, розглядаючи рану від браслета на зап’ясті. Тоді повів очима на шаблю й нагая, спитав: