Імам погладив борідку, в якій уже було знати сивину; йому сподобалися слова прибульця.
— І до Мекки, й до Медіни, й до Кааби... — відказав він чистою арабською мовою. — А навчався я в медресе, що при мечеті Сулейманії.
У Потурнака мало не вихопилося, що при цій же мечеті навчається його син, та раптом він затнувся. Натомість мовив:
— Султан Амурат, хай благословить його Аллах, знає кому довіряти стяг Пророка. Кому і де...
Очі яничарів, з яких спершу визирали дикі звірі, стали спокійнішими. Тепла розмова двох людей Корану тішила їхні заскорузлі, звиклі до насильства, душі.
Раптом імам подивився на небо, тоді на мури й башти третього двору, тіні від яких уже накрили увесь другий двір, мовив:
— Час намазу, правовірні, — і кивнувши Потурнакові на двері храму, сам попрямував до мінарету.
Невдовзі пролунав його гучний заклик до молитви, який почули і мешканці фортеці, і мешканці позафортечного міста.
...Холодне приміщення мечеті скоро нагрілося від сотні людей, які рівними рядами стояли навколішки, відбиваючи поклони. Імам, щойно закінчивши молитву за султана Амурата, раптом сказав:
— Будьте твердими при виконанні його наказів, так само, як і він є надійним виконавцем волі Аллаха. Тільки тоді ви зможете пройти мостом Сиратом у рай. А міст той, нагадую вам, тонкий як волосина і гострий як меч. Праведник його пройде. Грішник же впаде в пекло, що під ним, у геєну вогненну...
...Петро, а потім імам, вийшли, коли в передпокої вже не залишилося жодної пари взуття, яке вірні Аллаха скидають перед тим, як зайти у храм.
— Казав капудан Ягджи-Огли, що шлях твій — до Кишинева, достойний... — озвався імам.
— Так. У мене там маєток, якого я і в очі не бачив. Він дістався мені по смерті мого родича.
— То ти молдавської крові?
— Та ні. Османи ми, з діда-прадіда. А маєток той наші забрали в одного вельможі, який підтримував господаря-відступника Йону Воду Лютого, та продали моєму родичеві за смішну плату. Він, як і Ягджи-Огли, поставляв провіант армії, тільки суходолом.
— Клопіт матимеш з тим майном. Непокірний і зрадливий люд молдавани. Часом доводиться посилати воїнів, що вибивати з них данину.
— Я не збираюся там осідати. Поживу, доки знайду путнього покупця на маєток... — Раптом Петро сказав: — Достойний імаме, я завважив, що твої вірні не з османів... Ну, балакають по різному. Чи надійна це опора трону тут, на межі держави?
— Гай-гай, скільки там нас — османів на таке велике царство, як Туреччина... Але ми — носії духу. Наш дух — у кожному з них — тих, кого ти бачив. Переважна більшість це слов’яни, ну, серби, боснійці, болгари, уруси. Наші воїни й орда роблять набіги на їхні землі і відбирають з ясиру хлопчиків до десяти років. Їх обрізають і віддають у військові школи, де основною дисципліною є Коран, а основним предметом поклоніння — султан. У них виховують мужність, жорстокість і відданість. Якби кордон боронили османи, то скоро нас залишилася б якась жменька. А ці люди охороняють завойоване нами від своїх же. І нові землі для імперії завойовують вони ж. Правда, до нашого османського дерева доводиться часом прищеплювати чужорідні гілки — султанська родина, наприклад, родичається з сербськими, болгарськими володарями. Наш перший візир — боснієць. Їхні мови чути і в дивані, і в покоях султана. Але то все вірні Аллаха. Ми наповнюємо їхні душі світлом ісламу. Вони вже не вони, а ми.
На мить імам спинився біля вежі і звернув увагу гостя на прямокутний камінь з письменами.
— Бачиш, достойний, оту в’язь? То гяурський напис. Оце й усе, що по них зосталося...Ага, ще — на підмурках їхньої церкви стоїть тепер наша мечеть .
Вже смеркало, але Петро спромігся прочитати писане українською: "Фортецю спорудив майстер Федорко у час правління благочестивого господаря Стефана."
— Достойний імаме, — озвався Петро, — а не станеться так, що ми, віддавши їм світло своєї душі, розчинемося у їхній крові і плоті? Невільницькі базари наших міст повні рабів — а це здебільшого все ті ж слов’яни, найбільше з-поміж яких урусів. Наші люди купують їхніх жінок і ті народжують їм дітей — наших дітей. Раби-чоловіки згодом стають вірними Аллаха, а відтак перестають бути рабами. Вони утворюють сім’ї з нашими жінками, а їхні спільні діти також стають нашими дітьми. З кожним роком рабів на рабатах стає дедалі більше. Значно більше, ніж у нас — османів народжується дітей. Адже цвіт нації — молоді чоловіки гинуть у війнах. Ті ж діти султана, знову ж таки — люди не нашої крові, хто з них виживе, візьмуть собі в жінки туркень. Через десяток поколінь не стане жодного османа. А Велику Порту населятимуть люди слов’янської крові з невеликим домішком нас теперішніх. Єдиним, що по нас, справжніх, залишиться, то це віра в Аллаха і, мабуть, ще османська традиція.
Імам довго не озивався, а тоді подав голос:
— Набіг гяурів на Сіноп дасть нам ще кілька сот таких дітей. Що чути про це в Істанбулі?
— Кажуть, пограбували Сіноп — ущент.
— Але ж то неприступна фортеця! — вихопилося в імама.
— Мабуть... Але таки взяли. Я чув про те у Галаті.
— Це ті, на сорока суднах, що бурю в лимані пересиділи. Переполоху тут наробили... Багато їх.
Раптом імам зауважив:
— Незабаром зачинять браму. Мусиш вирішувати: залишаєшся тут, чи підеш у зовнішнє місто. Якщо залишаєшся, — у мене є де тебе прихистити.
— Нехай Аллах віддячить за твою гостинність, друже, — відказав Петро. — Я таки повернуся до постоялого двору. А твій голос, що закличе до ранкової молитви, нагадає мені про приємно проведений час.
— Хай він також нагадає, що я хотів би з тобою ще погомоніти. Прийди завтра, краще о такій порі, як і сьогодні, бо вдень я, мабуть, буду зайнятий. Очікуємо ж з Істанбулу ще одне судно з харчем на зиму.
Вони вчасно підійшли до брами, бо вартові поралися біля корби з ланцюгом, готуючись піднімати міст.
Вже стемніло, коли Петро, поминувши фортецю, вийшов у позафортечне місто. Небо з місяцем-серпом нагадувало стяг Пророка, всипаний золотою тирсою зір. Тільки був він не зелений, а темно-синій. Гомінка вдень вулиця, тепер геть спорожніла. Лише біля багать на краю базару мерехтіли людські постаті. То готували вечерю кочівники — власники кибиток.