— Сиди мені тихо! — наказувала Саня й накивувала пальцем, як її тато робить, коли вона прошпетиться. — Сховаю тебе під партою.
І гусеня знало, що до чого. Так уже таїлося, що не тільки вчителька, а й ніхто в клясі не знав, що воно тут. Одного тільки разу летіли дикі гуси над школою, побачили гусеня й загоготіли до нього: Вертайся, Васильку, додому, мама за тобою плаче! — Е, ні, не хочу, — від-ґельґотало гусеня, — бо я вчуся в школі.
— Звідки це тут гуси? — здивувалася вчителька. — Хто це з вас наніс сюди птахів?
— Та то дикі гуси пролетіли! — відказали діти.
І виросло вже гусеня на чималого гусачка, а все ще носить його до школи Саня. Ну ж, не можна від нього відкараскатися! Куди Саня, туди й воно, навіть і до кіна з Санею ходить. Ото й тільки, що наніч до тата в кабінет іде спати.
Одного разу викликала вчителька Саню до дошки. Виходить Саня на середину кляси, а за нею чимчикує отак-енний гусак! І він хоче розв’язати на дошці арит-метичне завдання.
Розгнівалася вчителька, розкричалася, затупала ногами! І вигнала гусачка з кляси. Гусак Василько був дуже ображений — і як вийшов із кляси, то так уже ніхто його більше не бачив. Що ж то попобивалася Саня, що ж то нашукалася! Зник, не стало, пропав! Мабуть, собаки розірвали.
II
Щоб розрадити Саню, тато її, конструктор-винахідник, подарував їй дуже цікаву забавку. То така була забавка, що й дорослі хотіли б її мати. Така одежа, що як її вбереш, то й хати не треба. Хоч би який мороз надворі, а в ній тепло. Хоч би яка спека, а в ній наче у травні під квітучою яблунею.
А це ж іще не все! Захотілося Сані мати інший колір свого убрання — тільки повісила звечора в шафу, натиснула в шафі ґудзичка… Якого ти, Саню, хочеш собі кольору? Рожевого? То вже узавтра Саня вийме з шафи зовсім чистеньку, випрасувану й перейняту запахом троянди рожеву суконку, як трояндовий великий пелюсток. А може зелену? Буде й зелена, із духом резеди, — тільки звечора натисни ґудзичка на зелений колір.
І ще багато чудового є в цій одежі. Бо вона може бути ще й човном. Оце приходить Саня до ставка й натискає в малому апаратикові, схованому в одежі, зернятко-ґудзичок. Дивись, — уже одежа й розпустилася, уклалася човником, гойдається собі Саня на воді, хлюпощеться руками у теплій хвильці…
А як трохи більшенька підросла Галя, то тато показав їй і ще один секрет апаратика, схованого в одежі. Її чудесна суконка могла випускати із себе ще й парашута, таку квітку, що підносить у повітря й летить, куди захоче Саня. Прилетіла Саня, зробила малий потиск пальцем, і парашут слухняно спускається вниз та м’яко садить Саню на землю. Тато навіть почав був показувати їй, як то зробити з парашута прозоростінну хатку, що висітиме в повітрі... Але ні… Це він покаже, як Саня ще трохи більша підросте.
Саня так полюбила свою забавку, що вже й до школи інакше не прибувала, як парашутом-убраннячком.
III
От одного разу летить Саня із школи, а назустріч їй вервечка гусей. Летять вони високо, ґел-ґел-ґел, ґел-ґел-ґел! Агов, Саню!
Дивиться Саня, — а то ж обзивається до неї її давній приятель, гусак Василько!
— Лети з нами! Прошу в гості! Побачиш, як я живу!
Ну, і як же Сані не відвідати давнього приятеля?
Прилетіла Саня разом із гусьми до Василькової хати, а в нього, — куди там! У Сані просто собі прозоростінна хатка, що тато навчив робити з парашута, а в Василька цілий палац. Такого ще Саня й не бачила. Як же гарно в цьому сосновому лісі! Навколо височенні зелені сосни, пахне живицею й ще чимось таким радісним... На галявині шовкова зелена травичка, а по ній золоті зайчики пробігають, сонце посилає рожеві стріли у ручай… Ну, так же ж гарно, ще Саня й забула, де вона, як сюди втрапила… ба навіть і те, що мама й тато там десь удома на неї чекають.
Не зчулася Саня, — а вони вже на острові, під пальмами, навколо ж, як заглядить око, — море, а там далеко знов якісь острови мріють. Де ж це вона? О, диви… Водоспади клекотять! Де ж це вона? Та невже на коральових островах?
Не встигла й подумати, як уже здіймаються високі снігові гори, аж страшно! А внизу — глибокі безодні, а повітря стало різке, гостре, бадьорливе... Он унизу долина простелилася, вишита яскравими квітами… Саня вже дивиться, як до неї спуститися, — а воно все зникло!
Навколо були звичайні стіни, звичайна хата, а Василько сидів за столом та сміявся:
— А що, гарну я хату маю?
— То це ми в ніякі ліси, ніякі океани, ніякі гори не вирушали? — зчудовано вигукнула Саня. — Як же це ти так зробив?
— А що ж, даром я вчився? Даром до школи та до кіна з тобою ходив? Даром у татовому кабінеті спав? — пхикнув Василько.
— Але ж пахло сосною… — все ще не вірить Саня.
— А я собі зробив до кожного краєвиду відповідне повітря.
Аж ось коли побачила Саня, що той стіл, за яким сидів Василько, був не звичайний простий стіл, а мав на собі багато апаратури, вимикачів, ґудзичків. Справді, недаром Василько ходив до школи.
— Що хочеш, Саню? — питався він — Пустелю? Джунґлі? Зиму?
IV
Та тут раптом прийшли Саніні мама й тато. Звичайно, не особисто. Вони показалися затурбовані й розгублені на екрані телевізії. Вони безперестань вигукували: "Вертайся Саню, додому! Саню, вертайся додому!" І мама була заплакана.
— Ой, Боже ж мій, що ж це я наробила? — перелякалася Саня. — Біжу, лечу, Васильку... Іншим разом...
І кинулась Саня мерщій до своєї прозорої хатки, до свого чудового апаратика, щоб уже чимдуж вилетіти. Та що ж це таке?
Ну, й що ж це таке? Що за лихо? Не хоче слухати її хатка, не зсуваються прозорі стіни, не робиться квітка парашута, не висувається її крісельце, що в ньому так добре сидіти й дивитися на все унизу. Зіпсувалася забавка! І як же тепер вона до мами й тата добереться?
Це, мабуть, оті погані невчені гуси, Василькові родичі, поклювали зернятка на її апаратикові в хатці-одежі. Думали, що то просо. Ну, й що ж тепер? І… аж допіру згадала Саня.
Це ж тато навчив її, як зробити прозоростінну хатку, та тільки не навчив, як назад повернути в парашут.
А Василько, почувши, зрадів:
— Так би й казала! А стривай, лишень! Я ж недаром у тата в кабінеті спав. Все бачив і всього навчився, що твій тато вміє. А постривай, лишень!…