Знехтував. Це образливо, це боляче! Як же було б тоді, коли б він у її погляді побачив, що в ній діється?
Як так? Знехтував! Не глянув! Пішов!
І ось Гаїна плаче. Не треба шукати "рятівничої вежі", а треба цю гіркість всю випити й силою своєї душі встояти перед її отрутою.
9
Миколі аж у очах рябіє від золота, що ним заповнені всі описи скитів. Ну, вже правда, що на золоті спали, з золота їли, в золоті купалися!
Столи їх вгиналися від золотого й срібного посуду, делікатно та штудерно виробленого. Стіни їх веж були обвішані килимами, вкритими золотими лелітками. На цих килимах висіла зброя, вся вкрита золотими інкрустаціями: важкі сокири й малі топірці, криві луки й сагайдаки, повні стріл, короткі мечі й довгі гострокінцеві шпади, орнаментовані шоломи й позолочені панцері, легкі щити й… й уже не знати тільки що. А на самих скитах золота було не менше. Шкіряні штани й короткі жупанці (вони так і досі ще звуться в нас сачками, саками) були поспіль вишиті золотими нитками… А особлива увага й гордість скитського воїна була зосереджена на поясі: мав він бути широкий, шкіряний та щедро прикрашений золотом. На шиї — золоті чи бронзові гривни. У отамана-вождя чи царя була золота діядема на чолі, золота булава в руці, а в другій — обкладений химерно виробленими візерунками з золота ріг до пиття…
А що вже до кінського спорядження, то такого багатства та краси, такого мистецького оформлення ніде в світі не було, нема й не буде вже. Вудила, псалії, гнуздечки, підхвістний ремінь, сідло, попруга, кнутовище — все це в малюнках, різьбах, інкрустаціях, вишиванках, нашитих аплікаціях. Всілякі звірі — олені, лосі, тигри, лиси і навіть зайці. Різні птахи — гуси, лебеді, фазани, півні, орли… Кінська збруя оздоблена всеможливими підвісками, пронизками, фігурками, півмісяцями, краплями, полум’яними язиками, хвилями, комами, оленячими чи турячими рогами, хрестиками, свастикою, спіралями, голівками тварин, розетками, пальметками, листочками, бруньками, квітами лататі… І все це або золотом на дереві, або таки золоте. Як такий вершник летів степом на коні, — було на що подивитися!
Але… де вони те золото брали? Хіба на Україні золото добувалось?
Микола може не сумніватися, чи все це правда, все оце, що він у своїх книжках читає. Таж ці золоті скарби заповнили Ермітаж, задокументовані так, як їх було знайдено в скитських могилах. Скитські царі виряджалися на той світ у всьому свойому розкішному спорядженні, із найближчими дружинниками, із кіньми, осідланими в золоту збрую. Доля не зовсім була іронічна до них: не все розграбували шукачі золотих скарбів. Деякі могили таки дочекалися, що їх відкрили вчені комісії нерушеними, хоч довго довелося чекати, еге, чи не двадцять чотири століття. Але проте дочекалися — і скитська слава знову засяяла на весь світ.
Чортомлик, Солоха, Велика Лепетиха, Баби… біля Никополя, нижче Запоріжжя? То це ж вони й суть ті царські могили, Геродотова "земля Ґеррос". Це він і є центр скитської держави на низу Дніпра від Дунаю до Дону? Держави Атея, що йому "іржання коней було миліше за гру на флейті…"
Кам’янське городище було справжньою твердинею, — розкривають теперішні досліди. Може то Атеєва столиця? Еге, то це щось на зразок Запорозької Січі? Еге-ге, то це виходить, що традиція укріпленого осередку на нижній течії Дніпра старіша за якесь там надцяте століття нашої ери? Ці "січі" там уже існують із скитських часів? А ось далі сказано, що після упадку Атеєвого степового царства це велике укріплене городище заникає, але натомість з’являється — у другому столітті до нашої ери — з двадцять малих укріплених місць (може краще сказати січей?) на нижній течії Дніпра. А що ж, і за козацьких часів не лише на Хортиці була січ, були й інші. Токмаківська, Микитинська, Чортомлицька, Підпільна, Базавлук…
То виходить, що перші "запорозькі козаки" були скити? Як же це повірити авторові цієї статті, що "нічого не залишили після себе скити, лише кілька слів у нашій мові"? Ця традиція, традиція запорозького козацтва — це нічого?
В Миколі одним духом завертілася центрофуґа думок, а від них пішли хвилями на всі боки інші. "… Це була родова організація вояків із вождем на чолі, з радою старшин, з народніми зборами рядових вояків. Влада вождя була велика, але обмежена зібранням війська, що могло й скинути царя, коли він діяв не так, як треба, і коли ним були незадоволені." Та стривай! Це ж, власне, й устрій Запорозької Січі! Чи це випадок, що й місце, й устрій такі подібні у скитів та запорожців? Мабуть то у цих місцях-січах ніколи не переводився, починаючи із скитських часів, дух військової демократії…
Та тут Миколині думки стали на одній крапці й замерзли. Чогось бракувало.
"Гіперборейки" не було в залі.
10
По правді сказати, тепер не легко зустрітися нам — і дуже добре, що не бачу його. Це була б якась крапка, після неї мусіло б початися щось нове.
Як же тепер зустрітися? Двоє людей сказали очима все, що мали, — ані перешкод, ані потреби говорити устами нема. Він був такий одвертий, як із самим собою.
А втім не зовсім так, бо все це робив свідомо, якщо не сказати — навмисне. І що хотів сповістити цим?
Лиш вийшла Гаїна в фойє (коли це було? Вчора? Позавчора?), як вибіг і він, шукаючи очима, де вона. А, вона розглядає виставку старих видань і Гравюр, присвячених старовинному Києву… Вибіг і другий раз — чи вона ще тут? Став із викликом чи запитом так, що Гаїна не могла його не побачити, ані обминути. "Люблю, а ти?" — "Так, і дуже!"
От, що було сказано. І тепер не впізнавати одне одного — неглузд і образа. Впізнавати й очима говорити далі?
Теж неглузд. Якоїсь крапки не вистачає. Як Гаїна мав повестися? Як поведеться він? Це Гаїну турбує.
11
— Ти… ти її знаєш? — здивовано скинув Микола очима на Василя, коли вони проходили повз університетську бордову колонаду і Василь привітався із "гіперборейкою". Вона йшла назустріч їм, у свойому незмінному картатому пальті, з поглядом, устромленим десь за обрій, не знати, чи й помітила Василів легкий уклін.
— Знаю… — недбало відказав Василь. — А що?
— Я не думав… — почав був бурмотати Микола, бо йому дуже кортіло почути щось більше. Зрештою: — Хто це?