Відмовитися б від непроханого дару життя, аджеж доводиться ось від кохання відмовлятися. Смерть і кохання — чи не дві рівнозначні сили? Або кохання, або смерть — ти хочеш сказати? Ні, кохання — таке ж невблаганне, як і смерть, і без нього — смерть.
І щоб витиснути таки ці думки, Гаїна починає писати оповідання. Та замість "Ударники ланів" рука виводить: "Біла хустина".
17
Вовк у лісі здох, — Микола вибрався в гості. Подобалась йому ота цікава пара, Тарас і Аріядна, що разом з ними Микола та Євген зустрічали Новий рік. Науковці обоє. Тарас — археолог, сухуватий у вислові, з точним окресленням усього, що не казав би, з малою дозою тонкого гумору. Аріядна — етнограф, з фантазією, цікавими асоціяціями. Як дотепно бавилася вона давно-забутими символами: Новий рік — народження непереможного Сонця — бик-сонце — хрест — свастика — спіраля... Це — його атмосфера! Жартували з нитки Аріядни.. А ось тепер Микола надумався й собі за цю нитку вхопитися.
Вже давно цвяхом улізла одна думка в голову, щораз вертається та й вертається, — та нема з ким її поділити. Про оте наше слово орачі. Чи не є воно те саме, що й арії? Чи не трипільців тих таємничих це справжнє ім’я? Адже ми їх теж так само називаємо: "хлібороб", це ж синонім "орача". Він оре ралом ("оралом") — "аріє". А що він орав волами, то й віл так само звався Ар. Воли були священні істоти, а оранка — священна дія. Хтось не вмів вимовити Ар і казав Ай. Та й стало — бугай — "бог Ай".
Не пропало воно й після того, як настав злам. Зникає мальована кераміка аріїв-орачів, з’являється нецікава й груба шнурова кераміка, — чомусь смаки змінилися. Цю зміну доісторики зв’язують із рухом людей із бойовими сокирами, — камінними, але виробленими на зразок бронзових месопотамсько-кавказьких. Ідуть вони та й ідуть, змішуються із старожитніми орачами, переймають у них уміння обробляти землю, та разом і з цим і само ім’я. Але ці арії вже не такі! Через п’ятьсот років від початку занепаду трипільських селищ, з’являється войовничий бог Арій-Арес у бронзовому спорядженні і рушає на південь підбивати Егей-ські острови, Крит, Трою... Замість старих божеств, псаджує на Олімпі царську родину батька Зевса… Понесли з собою ці Аресові завойовники й свої казки, ле-ґенди та міти, та й усіх тих героїв-богів: Прометея, Ахіл-ла, Геракла...
Чи правильно думає Микола?
Ну, а в нас ці арії-хлібороби й бронзовики-скотарі, злютовані в один нарід, залишилися з Яром, Ярилом. Микола ладен присягати, що стародавній праслов’янський бог Яр, бог весняного скресання природи, ярої сили весни, врожаю, само сонце навіть — мав він первісно образ бика. Старослов’янський Ярило як і єгипетський Озіріс, весною умирав, його оплакували, хоронили... щоб зерно, яке сіячі хоронили у землю, зійшло ярою пшеницею.
А скільки слов’янських імен пішло від цього Яра! Яровит — бог у західнїх слов’ян. Ярослав, Ярополк, Яромир…
Крім патрона хліборобства, Ярила, є ще й Юрій, патрон скотарства. Хіба ж це не змінений Арій?
Чи вірно думає Микола?
Але це тільки передмова до того, що випливає далі. Витікає ж от що: леґенда про золотий плуг, золоте ярмо, золоту сокиру й золоту чашу це — символічне оповідання про генезу нашого народу. Плуг і ярмо — символи орачів-хліборобів, що орали волами. Сокира — символ приходців-"бронзовиків", що розіллялися по мапі Евразії із своїми сокирами-зброєю. Чаша — символ кровної споріднености народу, що витворився з усіх цих метаморфоз на державотворчих скитських дріжчах. Чаша — це вже скитський символ, скити пили побратимство з одної чаші. Ну, а що воно золоте… То ж у скитів усе золоте. Леґенда, але яка точна: дочка Бори-стена — місцева людність, орачі; приблуда Тарґітай-Геракл — представник "бронзовиків"; їх нащадки — ті, що потім звалися скитами, ой, вибачте, сколотами…
Чи гарна моя казочка? — всміхається сам до себе Микола. — Це ж стосується українського народу, бо ми й далі — орачі-хлібороби, продукуємо хліб не тільки для себе, ай… Вірніше, — тільки не для себе.
Але ця остання думка абсолютно не пасує кандидатові партії, й Микола старанно її викреслює.
*
Так, у цій хаті приємна атмосфера, не скована зайвими парадами, але насичена думками. Де не глянь, — книжки, журнали. На столі, на канапі, на стільцях. Вся стіна заставлена книжками... Чай із сухариками із сої. Дуже легко тут перейти до печери-могили. Колись Аріядна кинула була думку, що наші степові могили — штучні печери-гори, імітація тих печер, де первісна людина творила перші міти.
— От, пробував був дістатися до вашої палеолітичної печери й ледве вибрався назад, — каже Микола, пригадуючи Аріядні ту її загадкову фразу.
— Так, без Аріядниної нитки звідти не виберешся, — хитнув головою аніяк не здивований Тарас. Він звик, видко, так фамільярно про палеоліт говорити, й Микола задоволено відчув, що потрапив у тон.
— То добре, що ви маєте свою Аріядну, — погодився Микола.
— Коли по-правді, то це Аріядна навела мене на мою геніяльну ідею, — зовсім не пробуючи вдавати скромного, провадить Тарас.
— Вже так і геніяльну? — не повірив Микола.
— Безумовно. Один відсоток геніяльности все таки є. Ще лишилося до цього дев’яносто дев’ять відсотків просиджування штанів.
На це можна пристати. Але що за ідея? Аж вуха горять у Миколи від нетерплячки.
— Аріядно, ходи сюди! Він хоче послухати, — гукнув Тарас до дружини, що на хвилину вийшла з кімнати. — Оце… — показав він пальцем неозначено в повітрі, — печера. Вона захована глибоко в горі. До неї можна дістатися лише покрученим лабіринтом, і не знати, чи вийдеш. У ній — містерійна таємниця життя й буття. А ось — колодязь у критському палаці, до нього можна дістатися теж лябіринтом, і не вийдеш. Тезей міг із лябіринту вийти лише тому, що Аріядна, дочка царя Міноса, дала йому клубок ниток. І в священних грецьких містеріях є танок лябіринту, що відтворює дорогу до нутра печери. Ця Аріядна, — показав пальцем Тарас, — дала мені таку нитку: наші гагілки, кривий танець та інші, — це ж і є той самий священний танок лябіринту, той самий, що в грецьких містеріях ви-конувався. Що, не геніяльно просто? Пряма нитка від палеоліту до Криту.