Тут Микола робить павзу у своїх думках і усміхається… А поляки чваняться, що вони сарматського роду лицарі. Ось як виглядали ці лицарі, ось як описує їх поет Овідій, самовидець у четвертому столітті вже нашої ери:
"… Сармати вештаються взад і вперед вулицями міста Томі. Нема нікого без налуччя, лука й синюватих від зміїної отрути стріл. Грубий голос, люте обличчя. Ні волосся на голові, ні борода не підстрижені. Десниця завжди ладна всадити ножа, що його кожен варвар носить біля ребра… Мають у собі більш дикого звірства, ніж вовки. Звіриними шкурами й широкими штанами захищаються від холоду, а страшні лиця закриті довгим волоссям.
Довкола міста загрожують війнами незчисленні племена, що вважають ганьбою жити не з грабунку. За містом ніхто не почувається безпечно. Ворог густими натовпами, як зграї птиць, налітає тоді, коли його найменше чекають, і забирає здобич, ледве помічений. Ми часто збираємо на вулицях отруєні стріли, що залітають в середину міста при замкненій брамі. Тому рідко хто насмілюється обробляти землю, та й той нещасний одною рукою оре, а другою тримає зброю…"
8
Сьогодні вже місяць, як Гаїна не була в книгозбірні. Від того тільки, що вона усвідомила: "В нього роман із тією дівчиною з чорними косами…" — вона вчиться дивитися на світ, як і раніше.
І чого це ти розігналася до того, що тобі не належить? Не для тебе любов, не для тебе дружба. Гаразд, це найбільше щастя, що подароване людям, — та не всім. Ти його ніколи не мала. Але ти маєш ще більше щастя: це отой стан розпливу в повноті, у всесвіті. Це бездумна напівсвідомість, що зливає тебе із небом, із степом навколо, із співом жайворонка, із запахом землі та трави, і всіма барвами степових квітів, з усіма тими існуваннями-життями, що бринять навколо. Здій-снюється тоді твоє повсякчасне бажання: бути скрізь одночасно, собою виповнити все. І як назвати оце несхоплене в думку почування? Гаїна не знає.
Може тому така бездарна вона у "світському" вияві? Ота їхня "активність", "виступи", обжирання за себе, намагання удавати "чарівну особистість", запобігання ласки у "можновладців", — все це чужа й невідома їй царина. Не може вона похвалитися й здібностями цитувати напам’ять, бо те, що читає, йде в глибини й там розчиняється та стає складовою її частиною, повертається в свідомість уже в зовсім іншому вигляді. В інших усе зостається на поверхні й вискакує при потребі відразу, — непережите, неперетравлене, витвір не власного розуму, — але яка шикарна пам’ять! Що ж, нехай безліч Гаїниного часу йде на бездумне марення, майже втрату свідомости... Але це — її найкраще, її власне, індивідуальне щастя. І як назвати це?
Так би треба було піти в книгозбірню, понишпорити в енциклопедіях та в книжках із психології, — як же зветься це щастя! Чи й іншим воно відоме? Ніхто нічого навколо не скаже. А запитай — ще засміють. Перша Зіна… Вона вже раз її висміяла. "Ох, яка ж ти незбагненна, складна істота! А я не вірю!" — поглузувала Зіна, як Гаїна почала була їй приблизно отакий стан описувати. Та цього не можна розказати, це в слова не вкладається. Може це і є та нірвана?
А "Трактористка" не виходить. Треба ж! Тільки як писати отими папужними з газети фразами, то нудно. Нудно! Може та трактористка теж переживає отаке щастя в степу, як вийде весною орати, а я її повинна напхати суконними висловами про відсотки виконання й перевиконання норми…
Ось візьме Гаїна та напише про трактористчину матір. Ходила та мати до лікнепу. Ходила-ходила, та вже й набридло їй, покинула. Та й прийшла вона до канцелярії колгоспу, щоб дали соломи. Бо дочка заробила, а не допросишся, щоб привезли, нема чим у хаті прокурити. Та й питають її: "Соломи хочете, а до лікнепу не ходите?" — "Я вже грамотна!" — відказує мати. — "Ну ж, прочитайте, що написано на плякаті, отам під портретом товариша Сталіна." — "А чого ж, прочитаю! Тут написано: ЗАЄМ В ЧОТИРИ ГОДИ!"
9
Знов Микола не в нормі. В голові не ворушиться жодна думка. Це, мабуть, із Майєю оті вічні історії. Через ці безсонні ночі встаєш уранці невиспаний, із синіми колами під очима. А як заснути, коли Майя щораз більше удосконалює свої тортури? То — капала воду за шию чи цокотіла об склянку ложечкою, як він засинав. Тепер узяла собі за звичку ножем вдаряти по залізному бильцеві ліжка, і то біля самого вуха. Чорта лисого заснеш! Може вона брязкати так хвилину, дві, десять, годину, — стільки, скільки він удає, що спить і не зважає на її приявність. Можна збожеволіти! Але Майя каже, що це вона може збожеволіти від Мико-линої байдужости й холодної неуваги. Та ж вона йому жінка, чи ні? Нерозписані, ну то що? — Відчепись! — па це Микола. — Знаєш, що мені треба багато працювати. Я мушу спати! — Ні, ти спати не будеш, як я не захочу цього, — своїм нахабнющим диркучим тоном голосно карбує Майя. — Добре, розкажи мені, як ти ко-лись розказував, про свою дипломну працю…
І Микола починав свою казку. — Ти, мабуть, чула про таких амазонок? — І читала. Ми в десятилітці вчили… Це ті, що випалювали ліву грудь немовляткам-дівчаткам, щоб вони вміли добре стріляти, як виростуть? — О, я бачу, ти добре це знаєш! — Я ще тобі можу лекцію прочитати. Вони добре їздили на коні, стріляли з лука, самі обробляли землю в повнім військовім спорядженні, а їхні чоловіки сиділи вдома й робили хатню роботу… А щоб чоловіки не збунтувались, то їм ще в дитинстві перебивали гомілки… — Ага, то я тобі розкажу про одну з них… Звали її Амаґа.
Була це жінка Медосака, царя савроматів на узбережжі Чорного моря, десь біля Керчі. Бачила вона, що чоловік її п’є-гуляє, а про справи й не думає подбати, то здебільшого сама чинила суд-розправу. Сама розставляла в країні гарнізони, відбивала наскоки степових ватаг та ще й допомагала сусідам оборонятися від усяких наїзників. Блискуча слава про неї рознеслась по всій Скитії. Це вже, мабуть, скитське царство було в Криму, як те діялося. Бо херсонесці, що жили в Тавриці — де тепер Севастопіль, знаєш? — прийшли до Амаґи й попросили її прийняти їх у союзники та допомогти й захистити від кривди сусіднього скитського царя.
Амаґа спочатку послала скитському цареві наказ припинити кривди херсонесцям. Коли ж скитський цар не послухав, Амаґа вибрала сто двадцять воїнів, найдужчих тілом і душею, дала кожному по трос коней, проскакала з ними за добу тисячу двісті стадій, раптом з’явилася в дворі царя, перебила сторожу біля воріт. Скити розгубилися, думали, що нападників більше, ніж вони бачать. Амаґа вдерлася із своїм загоном у палац, перебила всю рідню й дружину царя, вбила самого царя. Країну віддала херсонесцям, а царську владу доручила синові вбитого царя, наказавши правити справедливо і, пам’ятаючи сумний кінець свого батька, не зачіпати сусідніх гелленів та варварів...