4
Ми такі маленькі й безсилі перед стихією кохання!
Сильна своєю незалежністю, зневажаючи весь цей прилизаний світ навколо, йде Гаїна просторим, убраним у мармури та пальми, вестибюлем угору до читальної залі книгозбірні. Цей світ її не обходить.
Нехай дивляться на її вбивчо-убоге вбрання, нехай думають, що вона така ж сита, як вони… Ось оцей із вилизаним проділем, оцей із сніговим комірцем, оцей... Оцей, що уважно приглядається — може до її пальта влітку? — цей зовсім уже підніс у ній хвилю протесту. Яке їм діло? Так, до неї, з її нудьгою, що облягла душу мороком, що посипала все мертвущим попелом…
Читальна заля сьогодні майже порожня, лише зрідка сидять у фотелях читачі, тихо шерехотять де-не-де листки розрізуваної книжки. Світло лине із скляного даху, з величезних вікон. Затишність і сумирність обняли Гаїну. Так, тільки тут, тільки тут опадають кліщі шаленої нудьги, на якийсь час.
Раптом — вся задумана, втихомирена, роз’яснена, далека думкою від цього місця — Гаїна стенулася. Хтось їй перешкодив бути у власному світі. Чи щось?
Ні, нічого не сталося. Їй просто треба відпружитися. Пішла до полиць із енциклопедіями, щоб розвіятися. Гаїні сьогодні поспішати нема куди, вона чудово й страшно одна в цьому світі.
Це серпень і тому людей у книгозбірні мало. Якісь учительки, підготовляють шкільні програми на осінь. Якісь науковці... Хто ж той мугиряка? У білому комірці, їз штучно закучерявленою чуприною і навіть із правильно оформленими рисами, — а таки мугиряка. Він весь час пасе її очима, а Гаїна не хоче цього помічати. Якийсь технік, мабуть... Так і видно по безвиразі очей. Це, мабуть, із тих, що "Мадам Бровари" не читали, а "Адісеї" якоїсь там то й увічі не бачили...
Гаїна вернулась на своє місце й намоглася зосередитися. Все ж — нікого нема такого щасливого, як вона. Може ходити собі в книгозбірню, вибирати яку хоче книжку, будувати навколо себе свою атмосферу. А...
А-ах… Сліпучий промінь раптом прорізав довколишній морок нудьги й затопим Гаїиине серце потоками сяючого щастя. Це сталося м ту коротку мить, як Гаїна ненароком озирнулася і зустрілася із чиїмось незвичайним, багатим емоціодумками і замріяно-зачарованим її красою поглядом. Проте, цей вловлений ненавмисне і зненацька відданий чар подіяв так, що чарівник зразу ж і зібрався, й вийшов. Поки Гаїна опам’яталася, там позаду було вже порожне місце.
5
Трамвай на хвилину спинився біля книгозбірні і всмоктав у своє горло натовп та разом і Миколу Мадія. Досада його ще не пройшла, досада, змішана із соромом. Він занадто захопився.
Вона, та сліпуча красуня у картатому пальті, що її вже знає давно Микола з вигляду, та Ляодіка із пшеничними колосками, перешкоджає тепер йому милуватися нею. Поки не знала своєї влади над ним, вона приходила із виглядом жриці-священнодійниці повз нього, сідала, розгортала книжку й зошита, — а він заспокоювався. Як її не було, — однак увесь час чекав її появи. Приходила — і не знала, що комусь справляє свято.
Він і не квапився довідуватися, хто вона. Не квапився звернути на себе увагу, боявся навіть цього. Вона ж випливла з маривної казкової щасливої країни богів, з країни, що й місця її на мапі жоден вчений ще не встановив, із Гіпербореї. І так те мариво розвіяти?
Та й от одного пам’ятного дня почалася страшна напруга іх сердець. Треба ж було їй озирнутися!
Три дні він не приходив. Потім не встояв.
Може вона вже забула? Щось було у цьому всьому таке, що не дозволяло порушувати дотеперішнього етапу. Чи ця досконала краса лякала, чи боявся розчару-иання, чи... згубити те право милуватися нею, що собі иже присвоїв?
Вона сиділа на свойому звичайному місці. Микола н же знайшов своє, згідно з числом вхідного нумерка — і це прийшлось якраз навпроти неї. Читав-читав, очей не підводив. А все ж таки раз підніс.
Вона дивилась, широко розплющивши очі, не мигаючи, немов дивуючись, немов вивчаючи його. А в цю мить чогось розсердилася. Гостро блиснула, пересіла спиною до нього.
Мучить його ця врода. Один раз вороже відіпхне поглядом, а другим разом знищить усі відстані.
І так і не знає, хто вона. Студенти ще не з’їхалися, а Микола все літо бачить її тут. Чому раз горда, раз затята, а раз беззахисно довірлива й нема між ними ніяких перешкод, не треба слів? Розмова душ повніша.
Сьогодні зважився на відчайдушний крок. Дочекався, поки вона вийде. І було так: вона вийшла, він стояв на сходах. Пройшла, не помічаючи, а він оце з великою досадою сів у трамвай і не може свого невдоволення самим собою перемогти. Якби спитати його — чи за те, що не зачепив, чи за те, що хотів зачепити?...
6
Приснилось Гаїні, що вона вміє підноситись у повітрі. Для цього треба мати щире серце й чисту душу, не оскверняти себе брехнею, не наїдатися з любови до їжі. Не дано цього тим, що розтрачують свою статеву енергію. Підносячись, треба руки й ноги відчувати, як плавники або крила. Так літала цієї ночі Гаїна над садами київських круч, над скляними дахами й вежами будинків. У повітрі пливучи, думала: якщо можна над землею плавати у повітрі, то можна й вище літати — тим, хто чисті…
Ця "аеронавтика" увісні інша за те, що вона так повно переживає тут у читальній залі. Тут — зникання "я" в пахучій есенції. Чи це — відчуття приявности одної людини в цій залі, де обертається стільки людей, але для неї в пустелі? Чи воно — данина статі? Аджеж не вона, а він будить його. З мішка чорної нудьги перенесено її в неозори сяйного безмежжя. І зробив це той погляд. Від Гаїни струмують мільярди самоцвітних голок-іскор, і сама вона стала безмежжям. Вона — всюди, скрізь. Що ж це? Чи те плавання в повітрі подібне до закохання, чи це щось інше? Цей розплив у безмежжі — радісніший, інтенсивніший… і болючіший, ніж легкість чистоти, що підносить літати...
І все ж це не "африканська пристрасть". Гаїні хочеться дивитися на чоло, на профіль, радіти, що вони ось так близько, що одним повітрям дихають, що читає вона в тих зелених очах захоплення й щастя… Хіба мало їй того, що вже дано, і чи можна щось більше собі бажати?
Він високий, стрункий, завжди в зеленкуватому ко-веркотовому костюмі, дуже гарний. А що гарне — Гаїна не знає. Щось у виразі, такого виразу ні в кого іншого нема. Таке м’яко-задумливе, доброіронічне водночас, може трохи навіть із відтінню суму… І може найкраще за все — те, що він нічого від неї не хоче.