Толю теж здивувало цілковите невігластво трійці, але природна сором'язливість і делікатність не дозволяли йому запитати, з якої провінції вони з'явилися.
— А в нас самі "Анжеліки", — зітхнула Олеся. Дорогою ми купили три м'ячики на резинці, й діти
спритно обмінювалися блискавичними ударами.
— Які "Анжеліки"? — стрепенувся було Толя і заспокоївся, почувши, що це такі собі, дріб'язкові фільми.
— А в тебе, письменнику, смішна зачіска, — не вгавала Олеся.
Я помацав голову. На скронях і потилиці пусто, а на маківці густий жмут волосся.
— Під "бокс", — пояснив я.
— Чому під "бокс"?
— Усі так стрижуться. Не заважай. Уже прийшли.
І ось ми зручно вмощуємося в першому ряду великого залу й, відщипуючи по черзі від хлібини, дивимося "Бойовий збірник" № 8. Поява трьох бойових танкістів у кадрі викликає в нас захоплення. "Бойові кінозбірники" завжди показують перед кінокартинами. Ми з Толяхою радо впізнаємо артистів із популярних фільмів. Марк Бернес, Борис Андрєєв, Ваня Курський... І не скупимося на коментарі! Марк Бернес здорово співає, Борис Андрєєв і Петро Алейников до війни на екрані були трактористами. Чарівного, веселого Алейникова ніхто не зве Алейниковим, а тільки на ім'я кіногероя — Ванею Курським. За свого, "наського" Ваню Курського життя можна було віддати!.. І пісня, яку співає у цьому кінозбірнику Марк Бернес, прийшла до нас із довоєнного фільму. Там троє друзів заявили, що разом боронитимуть Батьківщину, якщо нападе ворог. І ось війна, і помчали на ворога танки. Три танкісти, три веселих друзі, екіпаж машини бойовий...
Закінчився кінозбірник, і замиготіли титри трофейного фільму "Загибель "Титаника". Вирушає в останнє плавання корабель-гігант "Титаник". Його населяють різні люди: в шикарному ресторані танцює, п'є шампанське, обмінюється компліментами добірне товариство; тулиться на нижній палубі біднота "перекотиполе"; працює команда на чолі із самовпевненим, честолюбним капітаном. І ніхто з пасажирів ще не знає, що боротися за життя їм доведеться однаково важко. А ми в залі знаємо про загибель "Титаника" й переживаємо за кожний нюанс у долі героїв картини. Ми вже не пам'ятаємо, що це кіно, кіношка, — хвилюємося, переживаємо як за живих людей...
Після "Форуму" ми під холодним вітром та дощем промчалися до "Аврори", поринули в радісний, несподіваний, музичний світ "Цирку". Ціле сузір'я талантів пройшло перед нами: Орлова, Столяров, Володін, Массальський, Коміссаров. Дітей вразили кадри довоєнної Москви, незвичайний оптимізм тих років. А мене охопила смутна задумливість.
Звичайно, ранкові кіносеанси замість нудних уроків — це справжня воля, розкутість духу й тіла, політ фантазії, мрії. Я переживав усі почуття далекої юності в затишному крихітному залі "Аврори".
Були в мене в ті роки й вечірні сеанси, на які більше не вдасться потрапити, була й дівчина моєї мрії.
Ми зустрічалися з Лідою у сквері, брели під ліхтарями до "Перекопу" й, не звертаючи уваги на афішу, йшли вкотре дивитися "Долю солдата в Америці"
Та спочатку треба було вистояти довжелезну чергу в касу, а потім, випивши в буфеті склянку дешевої, без сиропу газованої води, що аж шибала в ніс, добратися до своїх місць. Тут ми завмирали, щільно притиснувшись плечем до плеча. Перешіптувалися, тихо посміювалися...
Коли через багато років я побачив пізно увечері біля стенда з газетою вродливу маленьку жінку в зеленому костюмі, я враз упізнав Ліду, але на всякий випадок запитав: "Це ти? Чи твоя молодша сестра із зав'язаним вухом, яка завжди траплялася на нашому шляху?" Ліда засміялася, сказала: "Це я. Давай пройдемося". Ми повільно рушили по Грохольському повз "Перекоп", однак не завітали до нього. Я провів Ліду: вона, як і раніше, жила із сестрою в одній кімнаті довоєнного "шикарного" будинку з ліфтом.
...Ідуть заключні кадри "Цирку". Герої в колоні демонстрантів на довоєнній Красній площі. Злітають у небо кулі, й від цієї дріб'язкової деталі вихоплюється з горла нервовий кашель.
Як же я міг забути, що "Краю мій, моя ти батьківщино" — із цього, саме з цього веселого-сумного фільму?
Вся наша дружна компанія вивалюється з кінотеатру і, взявшись за руки, з якимсь несамовитим запалом розспівує:
Краю мій, моя ти батьківщино,
На твоїх просторах все цвіте,
Я не знаю іншої країни,
Де людина вільно так росте...
Дощ припинився. Повітря сонячне й прозоре. Погожа весна із зеленими пір'їнами першої трави поміж каменями, по яких ступають туфлі й кеди. Дихається вільно, легко.
— Добре ви живете, — звертається на ходу до мене й Толяхи Олеся. — Сумуєте і смієтеся. І не думаєте про тяжке.
— Перемога! — відповів я коротко.
— Авжеж, — підтвердив Толяха, — ми їх розгромили... — І замовк, посмутнів.
Напевно, згадав "похоронку" на батька. Він мені якось її показав.
— А як же бути з атомною війною? І ядерною зимою? Вони вас не стосуються? Треба боротися за долю людства! — наступала на нас Олеся.
— Не забудь, — нагадав я запальній Олесі, — перші американські атомні бомби зовсім недавно скинуто на Хіросіму й Нагасакі. Люди ще не усвідомили всю неосяжність цього лиха. Космічні ракети поки що лише в кресленнях. А картки скасують через півтора року.
— Значить, все тільки починається? — Олеся задумалась, опустила голову, забула про м'ячик, що висів на пальці.
Толя уважно оглянув моїх друзів.
— Що таке ядерна зима? — спитав він.
— Це коли на годиннику за п'ять хвилин дванадцята, — поважно відповів Кир. — А о дванадцятій може статися третя світова війна...
— І, можливо, остання, — додав засмучений Вітер. — Земля перетвориться на порожню крижану кулю. Зрозумів?
Толя кивнув.
Я надто пізно подав застережний знак приятелям: передчасно, мовляв, говорити про ядерну зиму. Про боротьбу за мир — треба. Вони зрозуміли мене, замовкли.
— Хто такі? — шепнув мені на вухо Толяха.
— Американці, — відповів я майже беззвучно. — Приїхали з батьком з Америки.
— Шкода мені їх, — зажурено промовив Толяха. — "Тарзана" не знають. — І вголос запитав "американців": — Цікаво в Америці?
Олеся знизала плечима.
— По-моєму, гидко. Кругом самі бандити й терористи.
— Оце по-нашому! — Толяха розреготався, потер скалічену праву кисть лівою рукою, якою він навчився добре писати.