Зауваження щодо рук розізлило Вагу.
Він похмуро звелів:
— Ану, письменнику, виверни кишені!
І вихопив.у мене авторучку, став її роздивлятися, бурмочучи:
— Ага, заряджається не чорнилом, а кулями. Агентурна. Це вже я знаю, читав деяку літературу.
— Віддай, — попросив я, розуміючи всю безнадійність мого становища. Я бачив, що паркерівська ручка вразила хлопця, але не міг же я пояснити йому, звідки вона взялася.
— Ось, викуси. — Вага сунув мені під ніс здоровенну дулю. — Або я вріжу...
Хоробра Олеся ступнула крок назустріч розбійникові.
— Ти що це надумав? — суворо мовила Олеся. — Негайно віддай. Вона йому потрібна. Він пише книжки.
— Знаю, що письменник. — Вага зареготав.
— Ану, подивися мені у вічі! — зажадала дівчинка. Він глянув у суворо-зелені бездонні очі. І відвернувся. Знехотя простягнув авторучку.
— Я просто хотів його врізати, — ліниво позіхнув він.
— Вріж краще шибку, яку розбив учора, — парирувала, посміхнувшись, Олеся.
І як у воду дивилася!
Вага розпсихувався, загорлав, відступаючи:
— Яку шибку? Де я тобі її візьму? Виріжу з тебе, чи що?
Весь цей час я оглядався на наше парадне. Будь-якої хвилини могла вискочити мати з віником або коцюбою, якщо їй гукне хтось у кватирку, що мене кривдять. її Вага побоювався. Та я сподівався, що от-от у темних дверях з'явиться висока батькова постать.
А батько так і не вийшов.
— Забирайся звідси! — велів я Вазі. — Зникни! Інакше погано буде...
— Четверо на одного? Ну, фраєри!.. — Вага круто розвернувся, побіг.
— Він завжди такий? — спитала Олеся.
— Ні, не завжди...
Я усміхнувся, згадавши, як напровесні ми з Вагою загорали на даху сарая, мололи всякі дурниці, й раптом він скочив з місця, схопив мене за ногу: "Слухай, письменнику!.." І прочитав перші у своєму житті вірші:
Танк несеться в бій,
Як вогневій,
А на нім бійці.
Річка перед ним,
Перед ним мости.
Танк пройшов, і квит ото.
Знищив фріців сто.
Він тоді зовсім очманів від раптової радості.
Про вірші я не встиг розповісти товаришам. До нас біг, розмахуючи над головою ременем із блискучою бляхою, Вага із своєю компанією і репетував на все горло:
— Розійдись! Я псих! Уб'ю-у-у!
Ми згуртувалися щільною купкою, стиснули кулаки, готуючись до відсічі.
І крик обірвався. Вага зупинився, позадкував, зник. Хтось устиг шепнути йому страшну новину, яка повзла по двору: Льошу Маніна вбили...
Мене хитнуло. Я напевно знав, хто убив мого друга. Вірніше, я згадав про це: адже я з іншого часу. Карлуша! Ввічливий білявий парубок із сусіднього двору, помічник провізора наріжної аптеки. Він убивав беззбройних через заздрість. Побачить у дівчини годинник або в старого нову краватку,тихо відкликає вбік, вимагає: віддай! Спробуй тільки запереч... Льоша ось заперечив, коли ніс подаровані ковзани, а Карлуша вже подумки приміряв "гаги" на свою ногу. Ех, через ковзани: А Вага ж вигострив ніж для Карлуші на заводському верстаті.
От і втік.
Я безпорадно оглянувся: де ж ви, друзі дитинства, — Ігор, Вітько, Юрко, Льоха? Ні, Льохи вже не буде. А десь поряд ховається Карлуша. З Льохиними ковзанами. Страшно.
І раптом страх минув. Я угледів крізь бузкові кущі дядька Серьогу в білій гімнастерці. Він давно спостерігав за нашою суперечкою з Вагою, але поки що не втручався. Я заспокоївся. Начувайся, Карлушо! Міліціонер скоро тебе спопаде. Буде тобі справедливий суд. На якому, щоправда, ти так нічого й не зрозумієш.
Зате Карлушина мати прийде до нас у двір, стане навколішки перед Льохиними вікнами й простоїть до ранку.
Стислося серце. Я не хотів наражати дітей майбутнього на тяжке випробування.
Сказав:
— Кире, повертайся додому!
Він кивнув, склав руки сокиркою, націлюючись на глуху рублену стіну комори. Ми вишикувалися за його спиною. І пішли прямо на стіну.
На ходу я гукнув:
— Здорові були, дядьку Серьожо!
І побачив, як змахнув білий рукав над червоною петлицею.
РАНКОВІ Й ВЕЧІРНІ КІНОСЕАНСИ
— А тебе все життя називали письменником?
— Атож, так сталося, — відповідав я Олесі та братам. — У дитинстві я мріяв бути продавцем дитячих книжок і сказав про це вголос. От і став дворовим письменником.
— Хіба це погано? — озвалася дівчинка.
— Ні, аж ніяк не погано. Були прізвиська менш шанобливі. Інженер. Інтелігент. Ні в чому не винуватих носіїв цих прізвищ зустрічали сміхом і потиличниками.
— Яке варварство! — Олеся сіпнула плечем.
— Звичайно, варварство. Однак ще й життєва школа. Тільки ви не подумайте, що весь світ тоді складався із хуліганів та бандитів. Справжні люди воювали, працювали, допомагали одне одному. А це так, тимчасовий накип.
— А Вагу ти більше не бачив?
— Колись бачив.
...Я впізнав його зразу, як тільки сів у таксі. І він мене, певно, теж, тільки не подав виду.
Коли машина помчала, я сказав у тверду широченну спину: "Здорово, Ваго!" — "Здоров, письменнику, — обізвався він, мигцем глянувши у дзеркальце. — Ти став справдешнім письменником". — "А ти справдешнім шофером".
Після війни він став шоферувати. Постатечнів, виростив двох дочок. Ніхто з таксистів краще за нього не знав Москву.
— До речі, одна з його дочок — кіноактриса, — сказав я дітям.
— А... — Олеся махнула рукою. — Кіношка. Його навалом, і все нудне.
— Так уже й усе?
Ми сидимо з дітьми у моєму кабінеті. Ліва нога в гіпсі, вона відчутно перетягує праву, зате я можу безболісно шкандибати по кімнаті. У Скліфосовці я був, але тільки два дні, поки не затужавів гіпс на зламаній п'ятковій кістці.
Коли ми повернулись із травня 1944 року в маленький арбатський двір, я знайшов милиці й Свій портфель по той бік паркану, а діти викликали з автомата "швидку". Звичайно, в такому стані та ще коли скоро виписують я не встиг оглянути лікарню. Проте, лежачи на ліжку в ділових палатах Науково-дослідного інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського, згадав, як за завданням нашої біологічки Римми Сергіївни ми, восьмикласники, приходили сюди за порадами й майстрували потім наочні посібники для уроків анатомії. Що ж, вилікування людини завжди наочне, суворе й конкретне. Треба осягати істину щоденно багато-багато років, щоб стати такими хірургами "шереметєвки", як знамениті Скліфосовський, Юдін, Петров.