Поки козаки витрушували рештки харчів зі своїх сакв та ділили їх між собою і врятованими, зі степу примчали вивідачі, і доповіли, що неподалік, у балці, повно-повнісінько татар. Цілий татарський чамбул . Окремо покотом лежать невільники. Мабуть, з тисяча, а може, й більше.
Рада була коротка. Зійшлися на одному: здобичників необхідно оточити, а на Січ послати гінців за підмогою. Якщо підмога до світанку не підоспіє, все одно зав'язувати з людоловами бій і тягнути його, не розпочинаючи атаки, до підходу січовиків. Гінці помчали до Чортомлика зразу — два правим берегом, два лівим.
Проклинаючи хана й усіх грабіжників, козаки набивали пістолі, підтягували шаблі, сходили на берег і ниш-
Чамбул — загін татарської кінноти.
ком прямували за курінними на визначені місця. Була темна захмарена ніч, і у ворожому таборі не помітили небезпеки. Лише вдосвіта їхні вивідачі наткнулися на козаків, які лежали за якихось дві сотні п'яденів 82. За кілька хвилин табір ожив. Татари вирішили, обороняючись, пробиватися до переправи. Та Бородавка, знаючи звички кримських грабіжників, зосередив на прибережній смузі половину всіх козаків. Тому перша спроба татар прорватися до річки скінчилася невдачею. Втративши кілька десятків чоловік, вони змушені були відкотитися назад. Але козаки тепер самі перейшли в наступ, намагаючись відрізати полонених від табору. Татарська охорона була зломлена, решта грабіжників, заховавшись за кіньми, чинила відчайдушний опір.
Бородавка кинув у бій Переяславський курінь, і татари не витримали, зірвалися з місця й почали тікати. Зім'явши на своєму шляху козацький заслін, вони прорвалися до переправи й стрімголов кинулись у воду. Здобичники налітали один на одного, сторчма летіли з крутого берега в річку, й гризлися, мов зголоднілі пси біля свіжої кістки, а з боків і ззаду гриміли, озиваючись луною на лівобережжі, козацькі самопали й фальконети.
Увесь ясир і награбовані здобичниками пожитки були в руках козаків. Марія, Степанко й Османчик теж вибралися на берег і почали допомагати козакам розв'язувати визволених полоняників, переправляти їх на чайки.
— Поспішаймо, поспішаймо, братці! — лунав голос Бородавки.— Непереливки всім нам будуть, як нагряне ще якийсь чамбул. Татар же немало повертається з Поділля.
— Провчимо і їх, — обізвався Петро Сокира.
— Усіх не провчимо, сил не вистачить, братці. Під Це-цорою в Молдавії їх було вісімдесят тисяч. Військо Жол-кевського розгромили вщент, — говорив далі Бородавка.
— А сам гетьман? — поцікавився Данило.
— Убитий, братці. Турки відрубали голову і кілька днів тримала її на списові перед наметом Іскандер-паші, а потім повезли до Стамбула в подарунок султану.
— От тобі й не хочу воювати з Грицями разом, — зітхнув Данило.
— Зазнайство губило й не таких людей, — сказав Бородавка,— Швидше, братці, швидше!
Та лише викрикнув він останні слова, як дозорці знову стояли перед ним.
П'ядень — міра довжини, що дорівнює 0,213 м.
— Що там ще трапилося? — стурбувався кошовий.
— Земля гуде, батьку.
Бородавка опустився на коліна, приліг, прислухався.
— Ще один чамбул, братці, — гукнув, підхоплюючись. — Переяславський, Канівський і Полтавський курені — на північний схил балки! Залягти на самому гребені! Корсун-ський і Стеблівський — праворуч від них, понад самим Дніпром! Уманський і Батуринський — ліворуч!
Невдовзі з півночі долинув тихий, глухий гул. Він швидко наростав. За кілька хвилин уже можна було розрізнити в ньому стукіт копит тисячоголової лавини коней і вигуки незліченної юрми верхівців.
— Вони летять, мов очманілі, — зауважив Данило, риючи шанець поблизу Владислава Забродського. — їх хтось жене, напевне.
— Холєра 6 їх побрала, — кинув той зозла, — не дадуть спокійно й подрімати.
— На тому світі будемо дрімати,— гукнув Данило. З гребеня добре було видно все доокілля.
— Глянь! Глянь! — простягнув руку вперед Забродський.— Яка жовтобура хмара встає над степом!
— Де орда пройде, там ніщо не росте,— сказав Данило.— І коріння, не тільки зело на порох стирає.
Сотні козацьких очей, не мигаючи, їли побурілу далину. Скоро з неї виринула чорна смуга, почала зводитись над землею. Вона поволі росла, наближалася. Стало видно коней, верхівців у малахаях. Степ тремтів, стогнав, завивав. Озвалися козацькі фальконети і кілька вершників полетіли сторч, інші, натикаючись на них, теж розпласталися на землі. Хвилинне замішання в передніх рядах згасло, і знову нестримна лавина покотилася вперед. Розділившись на два потоки, здобичники, обминаючи козаків ліворуч і праворуч, диким реви щем скочувалися до Дніпра й кидалися в бурхливу глибочінь. Одні гинули зразу, інші, яким несамовита лють подвоювала сили, добиралися до середини ріки, ще інші, опанувавши себе після хвилинного переляку й поклавшись на силу своїх рук та витривалість коней, добиралися до протилежного берега й, спочивши якусь мить, мчали далі.
Розв'язавши кількох жінок, Марія разом з дітьми саме вела їх до чайок, як дорогу перегородили людолови, що прорвалися праворуч від козаків.
— Лягайте! — наказала Марія супутникам. Та чи то її переляканий голос, чи ставна постава, що й після неволі лишилася красивою, хтозна, що саме змусило одного з людоловів звернути з роз'ярілої веремії. Він уже закрутив над Маріїною головою аркан із смертельним зашморгом, уже, радісно оскаливши зуби, запіненими губами зашепотів: "Моя! Моя! Моя!", як Марія зненацька повернулася, помітила його, перелякано зойкнула і впала на землю. Аркан просвистів над її головою, і петля гупнула на пересохлу землю за кілька кроків од неї.
Ординець ударив коня під боки. Той став дибки, крутнувся, збив куряву. Людолов розвернув його, перехилився з сідла, ухопив Марію обіруч і, шаленіючи від нестримного реготу, помчав до Дніпра.
— Мамо! Мамо! — заверещав переляканий Степанко.— Татку! Татку! Де ти? Маму вкрали!
— Нене Міріам украли! — заплакав і Османчик. Нараз усе доокілля забіліло — то мчали у білих свитках
січовики.
— Ал-ла! Ал-ла! — кидалися ординці. — Сагайдак! Сагайдак!
— Дядьку! — помітив Степанко знайомого ще по морській мандрівці Олексія Рябого.— Маму рятуйте! Маму!