— І Владислава Забродського виженем?
— Ні, Степанку. Владислав Забродський — не пан-лях, він проста людина, бідняк, а бідняки, хто б вони не були — руські, поляки, турки,— всі однакові. Ділити ж їм нічого.
Пообідавши, почали прощатися. Сокира, Осика й Рябий їхали до Трахтемирова, де при монастирі був шпиталь.
— Не забувай, Даниле, про нас,— говорив Петро Сокира.— Ми здамо святим отцям Стефана Кодряну, попросимо, аби добре лікували його від клятої турецької кулі, й знову повернемось на Січ. Батько Сагайдачний казав, що Цецорською битвою війна між Туреччиною й Польщею не скінчиться. Знахабніють тепер османи. Доведеться й нам за зброю братися, бо ще... як поб'ють поляків, то й на Україну посунуть.
Козаки потиснули одні одним руки й роз'їхалися — одні в бік Києва, інші — до Трахтемирова.
Степанко, погойдуючись біля батька в сідлі, почав дрімати. Йому хотілося милуватися розмаїттям степових квітів, а сон склеплював повіки, переносив його кудись далеко-далеко. Він знову бачив море. Тільки не тихе, а розбурхане. Раз у раз здіймалися височенні вали, линули на невеликий вутлий кораблик, на якому вони вчотирьох — татко, мама, він і Османчик — пливли до берега і ніяк не могли допливти. Вали підкочувались до корабля, підхоплювали його, а потім розпадались на тисячі бризок, і корабель падав у безодню. Відтак знову вилітав на запінений гривастий гребінь, гойдався якусь хвилю туди-сюди і знову летів донизу. Нараз між хвилями сяйнула золотими блискітками величезна галера, знялась угору і зависла в занімілій блакиті крайнеба.
— Вона! Вона! Золота галера! — закричав спросоння Степанко.
— Що з тобою, синку? — запитав Данило, спинивши коня. — Чого ти кричиш?
Степанко розплющив очі. Величезне призахідне сонце, зачепившись за кучеряві пагорби, золотило маківки церков, що тулились на схилах.
— Що це, тату? — здивовано запитав хлопець. — Галера?
— Це наш золотоверхий Київ, синку.
— Який він гарний! — промовив Степанко.
— Як у казці. Такий, як ти розповідала, нене,— додав Османчик.
— Такий, такий,— згодилася Марія.
— Як у раю. Правда ж, мамо? — лебедів Степанко.— І сад, і яблука червонобокі, і хатинки білі-білесенькі, і церкви золоті...
— Як у раю,— зітхнула Марія. — Тільки ж люди тут бідують так само, як і всюди.
— Нічого, — обізвався Данило,— ми козаки, а козакові лихо не страшне.
Сонце опускалося нижче й нижче. Бані церков та верхів'я дерев ятрились кривавими відблисками. Хтось зненацька вдарив у дзвін. Тривожний, невпокійний, збурений благовіст громохко покотився над пагорбами, над гамірливим Подолом, над принишклою Оболонню.