— Козаче! Відпусти. Це ж Ібрагім.
— Ібрагім? — здивувався козак.— То й що? Святий якийсь, мо'? Поглянь тільки. Пузо — як барило. Багач! Знаєш, скільки за нього полонених можна викупити?!
Степанко й Османчик підскочили до них.
— Це ж татко Ібрагім, — скривився Османчик.— Пустіть його...
— Маріє? Що тут таке? — метнувся до дружини й дітей Данило,— Петре,— побачив, що там Сокира,— відходити пора. Що сталося? Чому гаєтесь?
— Даниле,— простягнула до чоловіка руки Марія.— Це ж мій господар. Він... Він... Простіть його, відпустіть...
— Пусти, Петре. Бог з ним. Хай живе. Нема часу розбиратися, хто прав, хто ні. Он яничари біжать, нас оточити хочуть, — кивнув назад Данило, підняв Степанка на плечі, вхопив Марію за руки й кинувся до пристані.
— А я? — заверещав Османчик.— Я теж з вами! Я теж...
— Лишайся, синку, з татком, — простогнала Марія.— Лишайся. Будь розумний... Прощай, синку...
— Прощай, Османчику! — крикнув і Степанко.— Я ніколи не забуду тебе.
Ібрагім підбіг до сина, нахилився над ним:
— Не плач, синку, не плач...
З темряви виринула низькоросла постать з величезним клунком на плечах. То був Мустафа. Визволений козаками з турецької галери, він устиг когось пограбувати й тепер поспішав слідом за козаками до пристані. Помітивши Ібрагіма, Мустафа вихопив з-за пояса ятаган, яким обзавівся під час грабежу, й кинувся до купця.
— А, це ти, негіднику! — дико закричав і вдарив у груди Ібрагіма ятаганом.— Знай, як продавати на галери правовірних мусульман!
Ібрагім важко захрипів, розпростер руки і впав ниць на землю. Мустафа підскочив до Османчика, заніс ятаган над його головою. Та Марія була вже тут. Вона вхопила татарина за руку:
— Зупинись, оглашенний!
— А, — вирячив очі Мустафа,— і ти, красуне, тут! Продала мене, а тепер хочеш додому разом з усіма своїми виродками добутися. Не вийде, голубко. — Мустафа замахнувся ще раз, але й цього разу не встиг опустити ятаган: Петро Сокира вистрелив Мустафі прямо межи очі.
— Навіщо ти? — зойкнула Марія.— Він же визволив вас минулого року. Це ж Мустафа...
— Я не знав,— стягнув шапку з голови Сокира.
— Нене Міріам,— схлипнув Османчик,— татко Ібрагім помер...
— Маріє, — знову підскочив до дружини Данило, що встиг віднести Степанка на галеру,— збожеволіла, чи що? Кругом же турки! Тікаймо швидше.
— Бери Османчика, Даниле, тікаймо,— заметушилася Марія.
— А татко, нене Міріам? — вхопився за Маріїну спідницю Османчик.
— Татко загинув, синку. Його вже не врятуєш. Будем рятуватися самі, — відповіла Марія.
Відбиваючись від яничарів, що нахлинули скопом, козаки почали відходити до пристані.
Горіла Галата, дзвеніли шаблі, важко скрипіли сходи на пристані.
З
Сходило сонце, багрянило дрібне хвильовиння. Козаки зірко вдивлялися в далину, проте переслідувачів не було видно.
— Ну й добре,— промовив, запалюючи люльку, Бородавка,— можемо спокійно й поснідати. Передайте по всіх човнах: суши весла! Налягай на тараню й саламаху!
Козаки розв'язували шкіряні лантухи з сухарями й таранею, відкривали барила з саламахою. Мовчки снідали. Наситившись, запалювали люльки й, простягнувши ноги, мостилися на короткочасний спочинок.
— Заспівай щось новеньке, батьку Семене,— звернувся Бородавка до кобзаря Шукайдолі. Той витягнув з-під лави кобзу, настроїв, задумався.
— Про нас! — гукнув Петро Сокира з сусідньої чайки.
— Про те, як ми турка били, — підкинув Кирило Осика. Кобзар підняв очі до неба, вдарив по струнах, густим
старечим басом заспівав:
А в неділю пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки.
— Гарна пісня, — загомоніли козаки. — Гарна. Дай боже здоров'я тобі, Семене.
Кобзар продовжував перебирати струни. Вони бриніли, стогнали, рокотали. Старечий голос то гучнішав, злітав угору, дзвенів міддю, то знижувався до тихого шепоту:
Біжать, пливуть човенцями,
Поблискують весельцями,
Ударили з самопалів,
З семип'яденних запалів.
Півсоткою із гармати.
— Братці! — обірвав пісню грізний голос Яцька Бородавки.— Нас доганяють турецькі каторги!
Козаки оглянулися: більше десятка галер, поблискуючи проти сонця байраками на щоглах, наближалися.
— Наляж на весла! — гукнув Бородавка.
Чайки рвонули вперед. Та галери теж наддали ходи. Віддаль поступово зменшувалася.
— Повертай до берега! На мілководдя, братці! — наказав Бородавка.
Чайки звернули ліворуч і помчали до берега. Галери розсипались півкільцем і теж посунули до берега.
— Ще ближче до берега! Ще ближче! — гукав Бородавка.— Заманюй їх далі! Далі, братці!
Галери підходили ближче й ближче. Та ось одна з них вискочила на обмілину й зупинилась. Слідом за нею вткнулась довжелезним носом у піщане дно друга. Не збавляючи ходу, на мілководдя вискакували одна за одною й інші галери турків.
— Перші два десятки чайок атакують першу галеру! — крикнув Бородавка.— Уперед, братці! Два другі десятки — другу! З богом, братці! Два треті десятки — третю! Щасти вам, братці! — віддавав наказа за наказом розчервонілий кошовий, розмахуючи булавою.
Чайки почали оточувати галери. Озвалися гармати, забахкали фальконети, затріщали пістолі. Окутавшись димом, галери плювали вогнем, вили стоголосим прокляттям. Частина галер потрапили в руки козаків, інші повернули назад і на всіх веслах помчали до Стамбула.
— Вперед, братці! — знову загудів голос Бородавки.— До Дніпровського лиману!
Наступного дня козацька флотилія була біля Очакова.
— Переводьте колишніх невільників і полонених турків на лайки! — розпорядився Бородавка.— Переносьте здобич!
За якоїсь півгодини галери опустіли.
— Пали, братці, турецькі корита! — гукнув Бородавка.
Спаливши захоплені галери на очах турецького гарнізону Очакова, козаки спрямували свої чайки лиманом до гирла Дніпра. Через чотири милі, східніше Очакова, вони до-сягли балки, залитої водою, й повернули туди. Ще три милі здолали мілководою балкою, а далі потягли судна волоком. Проминувши турецькі фортеці в гирлі Дніпра, знову попливли на північ. На останній спочинок зупинилися у глибокому зарічку, порослому очеретом і шелюгою.
— Тут не видно нас нізвідки,— сказав Бородавка.— Так безпечніше буде. А щоб усе було гаразд, треба дозорців виставити. Хай Канівський курінь про дозорців подбав, а про вивідачів, здається, черга подумати Полтавському куреню. Хто хоче каші зварити, юшки і риби покуштувати — на берег. Тільки далеко не відходити!