Зажурилась Україна, Бо нічим прожити.
— У тій пісні, тату, є й інші слова:
Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли малювати, Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати.
— Воювали вже не раз, — зітхнув Пасинок, — та що з того? Очевидно, мало сили в нас.
— Ми оце в Москві були, листа від гетьмана Сагайдачного возили.
— Царю? — не повірив тесть.— Сагайдачний, кажеш, написав цареві листа?
— Сагайдачний, тату.
— А він, подейкують, за поляками руку тягне.
— Де там за поляками,— заперечив Данило.— Мусить робити так, як вони хочуть. А сам про інше думає. У тому листі він просить царя, аби прийняв нас під свою руку.
Пасинок перехрестився:
— Дав би бог дожити й нам. А то пани-ляхи так у печінки впеклися, що вже й несила терпіти.
— Що несила, то несила,— додала теща. — Чинш плати — і злотими, і житом, і вівсом; шарварки й ґвалти відбувай, коляду і волочобне давай. Коли б не козаки, то й церкви вже не бачили б.
— А не бачили б,— заговорив знову тесть. — Як позаторік козаки піймали на Звіринці протопопа Грековича й послали під лід воду пити, трохи менше надокучати стали.
Вранці Данило помчав до лаври, де його чекали друзі — пора було рушати далі.
За два дні депутація добралася до Черкас, де застали Сагайдачного.
Гетьман вислухав Одинця, розпечатав листа, став читати. Мовчки перебігав рядок за рядком, задоволено усміхався в посивілі вуса. Раптом лице його напружилось, тінь здивування пробігла по ньому:
— "І ти б, гетьман Петро, і все Запорізьке Військо жалування наше прийняли б. А на кримські улуси нині вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Гірей на наші великі держави і сам, і царевичі, і князі, і мурзи його не ходять і людям нашим шкоди не чинять ніякої, а тому і наші люди кримським улусам шкоди ніякої не чинять".
Прочитав, поглянув на печатку, опустився на лаву, заслану квітчастим килимом, задумливо повторив:
— А на кримські улуси вас не посилаємо...
Я думаю, батьку,— обізвався Одинець,— ці слова не означають, що нам забороняється ходити на турка й татарина...
Гетьман підвівся, заклав руки за пояс, пихнув люлькою:
— Звісно, не означають, — згодився.— Однак такі походи цареві не бажані.
Та це тому, батьку,— знову заговорив Одинець,— що Джанібек-Гірей на російські землі нападів не чинить. А на наші? Щороку людоловів посилає. Так чому ж ми маємо сидіти склавши руки?
— Тисячі наших рідних і близьких в агарянській неволі гибіють, а ми сидітимемо? Наші землі спустошуватимуть, а ми мовчатимем? — вигукнув, не стримавшись, Данило.
— Ні, — рішуче мовив Сагайдачний. — З його царською величністю, думаю, ми порозуміємось. Одним листом не обмежимось. І одним посольством. Це тільки початок. А поки ворог наші землі плюндрує, доти ми будемо битися з ним, доти будемо й на його землі ходити, і недруга нашого в його рідній хаті бити, невільників з його пазурів виривати. Отак, друзі мої. А вам спасибі за службу. А в нагороду кожному по дамаській шаблі й турецькому пістолю дарую. Можете спочивати.
— Ні, батьку, нам про спочинок думати рано, — сказав Данило.— Коли Україна в ярмі — не до спочинку.
Сагайдачний підійшов до нього, міцно обняв, поцілував.
— Святу правду мовиш, козаче. То як — домовився з купцями?
— Домовився, батьку, домовився.
— От і добре. Поспішай тоді на Запоріжжя. Звідти має вирушати на Дон козацька чата. Здається, донці збираються до турків у гості.
— Спасибі, батьку, за пораду, — вклонився Данило,— Сьогодні ж і вирушу.
— Опівдні і мої гінці будуть їхати, — сказав гетьман.— їдь з ними. Безпечніше й зручніше буде.
б
Питання про похід польського війська проти полчищ Іскандер-паші вирішував, звісно, не один Станіслав Жолкевський, хоч він після 1617 року обіймав досить високу посаду — канцлера Речі Посполитої. Воно обговорювалось і на засіданні королівської ради 15 червня 1620 року. Тут висловлювались різні міркування, але більшість присутніх наполягала, щоб військо обмежилось охороною кордонів і не переходило їх. Проти такої думки виступив підканцлер єпископ луцький Липський (Жолкевський не був присутній на раді). Єпископ наполягав на негайному оволодінні Молдавією.
Король Сигізмунд III підтримав підканцлера і віддав наказ Жолкевському вступити в Молдавію, а там діяти за власним розсудом. Цей наказ Жолкевський одержав у Барі.
10 серпня несподівано ударила гроза. Гігантські блискавиці панахали затягнуте чорним хмаровинням небо, із страхітливим гуркотом падали на землю, запалювали дерева й будівлі.
Дивлячись на пожежі, Жолкевський ревно молився. Гроза стихла так само раптово, як і почалася. Розірвані кошлаті хмари спливли геть, і небо знову засяяло блакитною глибінню у променях призахідного сонця.
— Це божий знак, — промовив Жолкевський уголос і затнувся. А що, як і на його військо обрушиться така сама гроза? Як і його десятитисячну горстку вояків розметає стотисячна орда Іскандер-паші? Що тоді?
Наприкінці життя неслава? Ганьба?
День згасав. Сонце спустилось на вечірній пруг. Почало сутеніти. На землю впали присмерки.
Замість лаврів — забуття? Замість тріумфу — згасання? Присмерки? О святий Єзус! Не допусти!
Волочобне — плата від волоки — ділянки землі площею близько 16,8 га.
Взявши себе в руки, Жолкевський того ж дня віддав розпорядження польному гетьману Конєцпольському негайно виступати. 20-го серпня гетьман Конєцпольський і князь Корецький вже були в Кам'янці. Вийшовши з міста, вони три дні стояли в полі, а потім рушили до Буші, звідти попрямували в Молдавію.
Звістка про наближення польського війська до кордонів Молдавії швидко долетіла до Іскандер-паші. І як свідчать тогочасні представники вірменської аристократичної верхівки Кам'янця брати Агоп і Аксент у своїй "Кам'янецькій хроніці", уже "2 вересня в четвер від турецького султана в Ясси прибули капиджі , щоб схопити молдавського господаря Каспера Граціані й відіслати в Стамбул". Але ж, як кажуть, поголос іде по всьому світу, або — вісті не лежать, на місці. Чутка про наказ султана долетіла й до Граціані.
Господар зрозумів, що над ним готується розправа, і тому звелів султанових посланців заарештувати, а турків, які перебували в його таборі (Граціані стояв за дві милі від Ясс), перебити. Водночас він послав своїх людей у Ясси й наказав жителям міста знищити всіх турків, що проживали там. Султанові посланці були закуті в кайдани й відправлені у Хотинську фортецю.