— А Богдан що?
— А що? Сміється собі, жартує: доживем, побачимо. Летіли дні за днями. Відшуміли віхоли. Побільшали дні.
Данило з допомогою сотника Якова Вєскова знайшов купців, які збиралися побувати влітку в Криму, домовився про викуп сина й дружини.
21 квітня дяки склали грамоту, яку посли мали передати гетьману Сагайдачному.
Нарешті запорізьких послів прийняли царські бояри. Суворі, похмурі, одягнені в соболині шуби й високі шапки, вони мовчки потиснули козакам руки й застигли в німім чеканні. Думний дяк Іван Грамотін, ставши навпроти козаків, нагадав, у якій справі вони прибули до Москви і що гетьман та все військо писали цареві в своєму листі, відтак повідомив, що все те відомо цареві, і він за те їх похваляє. На закінчення Грамотін просив козаків вибачити за те, що їм не довелося бачити царя, не ображатися, адже прийшли вони в Москву перед постом, а в піст у царя ніякі посли й іноземці не бувають, бо він їздить молитись по святих місцях.
— І велів вас великий государ наш відпустити, а з вами велів його царська величність послати своє государеве жалування гетьману і всьому війську грошима 300 карбованців. А відпускаючи, жалує вас царська величність своїмцарським жалуванням: грошима, і комками, і тафтами, і сукном, і шапками.
Слухати через верх — слухати неуважно, не вникати в сказане.
Тафта — цупка глянсувата шовкова або бавовняна тканина.
Поверталися назад наприкінці квітня. Поспішали, адже знали: гетьман непосидющий, довго сидіти на однім місці не любить. Запізнишся — шукай тоді вітра в полі, а лист, казали дяки, треба вручити якнайшвидше.
— Заїдемо в Київ,— сказав Одинець.— Сагайдачний полюбляє Київ. Може, й нині у Братському монастирі давніми книгами тішиться із вченими чорноризниками.
Данило від задоволення аж загойдався в сідлі. Він давно хотів просити Одинця, аби дозволив заїхати в Київ, до тестя, на рідну хатину глянути, якщо збереглася.
До Києва добралися на початку травня. Цвіли сади. Світло-зелене листя дерев упереміжку з рожево-блідим цвітом покрило всі пагорби й долини. Біляві хатинки під потемнілими солом'яними капелюхами крадькома визирали з-за густих вишняків та кущів жасмину. Данило зразу ж поспішив до Щекавиці, заскочив у свій двір. їхня хатинка, облупившись, сумовито блимала порожніми вікнами. Попробував відчинити двері — вони були замкнені. Заглянув крізь вікно до середини — пусто. Ні одягу, ні взуття, ні будь-якого начиння. "Очевидно, старі все до себе перенесли", — подумав. Попрямував до хати Маріїних батьків. Стежечка, поблукавши поміж дерезою, вискочила на невеличку терасу й уперлася в стареньку лісу. Данило ступив на перелаз. Кирило Пасинок, Маріїн батько, сидів на призьбі й плів кошеля. Сива кучма кучерявого чуба закривала півлоба, затуляла вуха, спадала на шию. Довгий ніздрястий ніс мало не торкався ручки кошеля.
З хати вискочила мати з шитвом у руках.
— Хто це лякає тут нас? — примружила очі, розглядаючи Данила.
— Та це я, мамо. Данило.
— Данило? — зупинилася вона на півдорозі, випустила на землю полотнину з голкою, приклала руку до грудей.
— Як же це? — зойкнула.— А Марія ж де? Підхопився й тесть, зашкандибав неслухняними ногами
назустріч.
— Слава богу,— промовив.— Де ж ти барився так довго? А Марію ж куди спровадив?
72 К о м к а (камка) — старовинна іранська шовкова тканина з кольо-
ровими візерунками.
Данило обняв тещу, міцно поцілував, почоломкався з тестем, опустився втомлено на призьбу.
— Ординці нас у полон захопили під Лисянкою. Марія й Степанко ще й досі в неволі, а я взимку вирвався...
— Степанко? Дитинка у вас знайшлася, чи що? І воно в неволі?..
— В неволі... — зітхнув Данило. — Марія тікати нам помагала, а його тільки й крайком ока бачив, та й то не знав, що то мій син.
Теща захлипала, тесть витер рукавом почервонілі очі, став доставати кисет із тютюном.
І як же воно далі буде? — переплакавши, запитала
теща.
Данило розповів про зустріч з Марією.
— Ми грошей трохи зібрали, — обізвався тесть. — Догадувались, що ви в неволі. Бери, сину, їдь у Крим.
— Хіба йому можна? — скинулась теща. — Він же втік звідтіль. Пізнають. Вочевидь пізнають. І Марії й сина не виручить, і сам знову в ярмо влізе. Він молодий, здоровий — зразу якийсь нехрист оком накине.
— Тоді, — глянув на жінку Кирило, — нам випадає, чи що? Хто ж іще відважиться вибратися у те пекло?
— Не треба нам нікому вибиратися — ні мені, ні вам, обізвався знову Данило.— Я домовився з одним московським купцем. У вересні зустрітися маємо у Черкаську на Дону. Він обіцяв викупити і Марію, і Степанка.
— Так чого ж це ми посідали тут? — спохопилася теща. — Хіба хати нема. Кириле, чого ж це ти не кличеш Данила до хати?
Хата в одну кімнату з просторими сінями пахла сіном, складеним на горищі, чебрецем і материнкою, пучечки яких були позатикані за сволоком і в сінях, і в кімнаті. Як і тоді, коли він, Данило, вперше побачив Марію, на комині сердито дивились один на одного набурмосені півні, пригнувши настовбурчені голови до землі. На жердці висів верхній одяг господарів, у кутку, біля печі, стояли рогачі, кочерга, дерев'яна лопата для хліба, на печі мурликав старий-старий кіт. На столі, застеленім домотканим обрусом, лежала паляниця й стояла солянка. В суднику поблискували череп'яні миски, на комині лежали акуратно настругані соснові скіпки, стояв світець.
"Усе, як було, подумав Данило, тільки Марії нема..."
Теща поставила на стіл солоні огірки й капусту, вареники.
Під час обіду Данило розповів про поневіряння на турецьких каторгах, про знущання наглядачів.
— Багато нашого люду в Криму й Туреччині? — запитав тесть.
— Багато, тату, дуже багато. На всіх кораблях наші працюють, у всіх господарів наші бідують. І в Криму, і в Туреччині, і в інших країнах, турецьким султаном поневолених, нашого люду чималенько.
— Мабуть, нікому так тяжко не доводиться, як нам, — схилив голову на руки Пасинок.
— Болгарам та сербам теж погано, тату. їхні землі турецькі беї грабують день у день.
— А нас ще й ординські здобичники... І польські магнати та шляхтичі. Куди не кинь, та все клин. Там пан, а там людолов. І волі, і спокою катма. Недарма ж у пісні співається: