Змова безодні

Сторінка 3 з 24

Полонський Радій

— До прискорення — всім на місця.

2

— Це несправедливо!

Лі стояла посеред Центрального, опустивши руки, із ненавистю дивилася на екран. Там була не цяточка — .чіткі обриси антиракети нависли над кабіною,

— Що — несправедливо? — запитав від пульту її чоловік.

Тепер була Джефова вахта.

— Стільки жорстокості... — Постать Лі здавалася скам’янілою, а голос був неприродно низький, аж рипів. — Може, хто забув. А ми з командиром — ні. Ми вже вмирали.

— Припини, Лі, — вимогливо кинув Джеф. Вона не звернула уваги.

— На Землі вмирають не так. Навіть на війні, у най-ганебнішій війні, навіть у В’єтнамі, в Кореї, в Африці, де завгодно — вмирали не так. Тут тобі спочатку показують, що ти є ніщо. А потім убивають. Без люті, без нічого, — тут тобі показують, що у своїй нікчемності перед лицем порожнечі ти ніби й не існуєш і не існував ніколи.

— О-от! — Джеф роздратовано крутнув білками. — Десь тут у небі сидить господь, і це він усе навмисне влаштував.

— Яке небо? Немає неба. Є безодня. Вона ніби має цілеспрямовану волю. Злобну волю. Гидко. Гидко!

Другий пілот напівлежав у кріслі і дивився у стелю. За роки космічної роботи Родіон міцно опанував уміння відключатися і за будь-яких обставин мислити так само зосереджено, ніби він наодинці з собою. Він сидів отак уже кілька годин — відколи керований Артуром "Сонячний" закінчив прискорення й маневр і на борту пересвідчилися, що антиракета повторила всі еволюції корабля і продовжила погоню.

Чекання і напруженість згущувалися в штучній атмосфері корабля. Командир після невдалої спроби відірватися від переслідування передав пульт Джефові, подався до своєї з Мар’єю каюти і більше не виходив. Решта була тут. Обличчя людей посіріли від виснажливої огиди до цієї загрози — безглуздої і безжальної.

Але, мабуть, тільки командир і другий пілот розуміли до кінця серйозність небезпеки. Земля нічого не порадила. Вона лиш прохала не втрачати мужності й обіцяла пізніше подати свої міркування. Ото й усе. І тепер Родіон сидів у Центральному відсіку й мислив, тоді як командир Артур ховався у своїй каюті.

На те були причини. Артур любив свою родинну каюту, а Родіон свою — не любив. Бо вона теж була родинна. Таке саме маленьке приміщення, як у тих двох пар: одна койка внизу, друга —угорі, для жінки й чоловіка, панель з відкидною апаратурою для роботи, індивідуальне медичне обладнання, два відкидних стільці. Але Родіон жив тут сам. Ольга лишилася на Землі — маленька урна в ніші космічного колумбарія.

Через це Родіон волів бути у Центральному відсіку.

Він пригадав застереження Ольги — то було передчуття, — і як вона зраділа, почувши, що летить разом з ним. Але радість її весь час здавалася крихкою і непевною. Вона таки передчувала. Ще тоді, ще двадцять літ тому... Коли вони поруч працювали на найкрупніших космодромах Європи, Америки й Азії. Родіон був слюсарем-монтажником космічних кораблів і пускових установок, він був асом своєї справи, конструктори його на руках носили.

Під час одного з випробувань він втрутився у справу занадто енергійно як для слюсаря, занадто й ефективно, — керівники космічної програми були вражені ерудицією робітника. Фах пілота — змолоду він був авіаспорте —меном — та бездоганні психофізіологічні дані зробили решту справи. Він же ж навіть і не старався, бо знав, як намарно старалися тисячі інших; планета не потребувала тисяч космонавтів, обходилася кількома сотнями; і в оте недосяжне вище училище його ввічливо покликали. Він тоді сказав: "Не насмілюся засмутити відмовою таких чемних і добрих товаришів", — і ледве стримувався, щоб не підстрибнути до високої люстри та не погойдатися на ній, на подив присутніх, чи не пожбурити у вікно сталевого сейфа, або вчинити ще якусь хлоп’ячу витівку, бо то була найщасливіша мить його життя.

Такі були найперші кроки Родіона в космос. "Можливо, що отепер я роблю останні", — подумав він у Центральному відсіку "Сонячного".

Мар’я сказала, ні до кого не звертаючись:

— Але ж у нас є пальне? Артур казав: "У нас лишилося для гальмуваня і виходу на земну орбіту". Правда? То, може... краще його використати? І десь, колись... за мільйони років... чужі цивілізації, може, виловлять наші рештки? Це краще, ніж згоріти без усякого смислу.

Лі озирнулася від телескопа. Від пульта обізвався Джеф:

— Що ти маєш на думці?

Од невпевненості і сором’язливості Мар’я ніколи нічого не пропонувала — вона тільки запитувала. От і зараз Мар’я підперла кулачком щоку, звела брови у суцільну рису:

— Може, використати геть усе пальне? Ми б тоді відірвалися від антиракети і зникли у Просторі... Навіки. Правда? — Нараз від безсилля труснула головою — волосся пшеницею розсипалося по’ плечах, — і з тугою додала: — О-о-о-! Якби я могла зникнути, щоб вас урятувати!

Лі нервово сіпнулася:

— Знову нюні розпустила!

Джеф повільно розвернув пілотське крісло до салону і подивився на Мар’ю. Його очі розширювалися, росли, зіниці зробилися глибокі й великі, білки й зуби аж сліпили своїм блиском; він дивився не на обличчя її, не в очі, не на блідий рот, не на волосся — він дивився на неї всю, дивився, втративши зв’язок з оточенням, все Мар’їне єство вбирав той погляд, і те єство разом із Джефом зникло з корабля і шугало біля найсуттєвішого, найнезбагненнішого і найпростішого — Життя і Смерті.

Лі, примружившись, стежила за своїм чоловіком, котрий так відверто простував до іншої жінки. І ледь посміхалася — з розумінням, а може, й зневажливо. А Родіон відвернувся. Він не міг миритися із зрадою навіть у помислі. Він полетів одинаком, зберігаючи вірність своїй Ользі, і почуття його оце тепер були складні і суперечливі, але бачити, як Джеф дивиться на командирову Мар’ю, він не міг...

На порозі постав Артур. Мар’я силувано всміхнулася Джефові: "Ну?.. Що ти..." — і звела погляд на чоловіка. Родіон запитав:

— Артуре, якщо до антиракети наблизиться людина — буде вибух?

Командир ворухнув рудими бровами:

— Гадаю, що ні. Вони реагують не просто на матеріальний об’єкт, їм потрібна маса! Так нас учили.

Родіон сказав:

— У такому разі я беруся вирушити у скафандрі їй назустріч і демонтувати боєголівку.