Мар’я допомогла подрузі підвестися, провела долонею по її змокрілому чолу. Стиха пояснила:
— Мені Джеф сказав. Пульс прискорений, це природно.
Лі стисла губи, куточки поповзли униз, — коротко зітхнувши, опанувала себе і вимучено усміхнулася:
— Байдуже. Все те саме. Я звикла. Церцера, знаєш, діра у скафандрі, простір висмоктує кисень... І всю мене висмоктує простір!
Артур полишив телескоп і мовчки заступив Родіона біля пульта — настав час командирової вахти. І вже від пульта сповістив:
— Це не ракета. Це — антиракета. Обтікач скинуто. Нормальні радіоконтактори. Боєголівка, Такі точнісінько ми вивчали з історії ракетної техніки. Роді, погортай, будь ласка, каталог.
Родіон кивнув і простягнув руку до стінної шафи. Джеф голосно засміявся:
— Апокаліпсис! Іншопланетна цивілізація.. Боротьба світів.
— А як і справді? — Мар’я наївно-допитливо зиркнула на Джефа.
Той усміхнено похитав головою:
— Ні, Мар’є. Космічна цивілізація не може бути агресивною.
— Чому?
— Мілітаристські суспільства здатні вийти у ближній космос, але не у Всесвіт. Міжпланетна агресія — це все одно, що сидіти на дні океану, стріляти з пістолета по зірках і чекати, що якась із них просиплеться золотим дощем. Нонсенс.
Лі зневажливо поглянула на чоловіка і мовила низьким голосом:
— Не фантазуйте. Це типово земний витвір. Там навіть йонні прискорювачі такого типу, як на "Сонячному". Там навіть фарба... типово земна. Військова зелена фарба часів конфронтації.
Мар’я підійшла до пульта, сіла на підлокітник командирового крісла, обперлася долонею на плече чоловіка. Джеф напружено дивився їй у спину. Він не міг приховувати своїх поглядів: білки очей на чорному обличчі виблискували, як сигнальні вогні ракети на старті... Всі усе бачили, хіба що воліли не помічати.
А Мар’я схилилася до рудої голови чоловіка, — від подружжя випромінювалось якесь неправдоподібне золоте сяйво: біле волосся жінки починало відливати червоним, мідна чуприна Артура облагороджувалася золотавим відблиском її голови. Він простягнув руку до пульта і увімкнув віброзавісу. Вони залишилися серед людей — але вже їх ніхто не чув і вони не чули, що кажуть за їхніми спинами.
— Я на вахті, — сухо сказав Артур.
— Ти все на мене сердишся, — зітхнула Мар’я. — Не треба. Мені гірко. Я весь час дратую Родіона.
— Так. Ти його дратуєш. Але не тільки його! — Артур насупився. — Не капризуй. За два місяці будемо на Землі — і ви з Родіоном більш ніколи не зустрінетесь.
— Але ж я й тобі набридла...
— Куплені товари назад не приймаються, — командир криво всміхнувся. — Ходи, Мар’є.
Він вимкнув віброзавісу. У Центральному ледь чулося гудіння йонних прискорювачів, котрі творили слабку корабельну гравітацію. Родіон оголосив:
— У каталозі космічних запусків цієї машинерії немає. Треба передавати на Землю — нехай пошукають в архівах,
З-під кошлатих брів він помалу озирав товариство. Родіон думав, що раніше було на борту логічно і просто: було два подружжя, біле і чорне, — для здорованя Джефа, врівноваженого і самозаглибленого негра з Луїзіани, була створена смаглява Лі — жінка цілеспрямованої енергії, із відчутним на око зарядом несамовитості в роботі, коханні, житті; рудий вікінг Артур, дужий їхній командир, мав за жінку ніжну золотокосу Мар’ю, родом з північної Ладоги, і вона таки була схожа на лагідну, але й горду дружину древнього вікінга. Подружжя чорне й подружжя біле. Так вони казали самі про себе. А Джефові колеги — журналісти й космонавти — ще казали "Чорний Джеф". Була гармонія характерів і кольорів. Та найголовніше: була єдність психіки.
Другий пілот, єдиний на борту чоловік без подруги, уважний і трохи уповільнений подніпрянин, проґавив той момент, коли гармонія зруйнувалася: кольори залишилися, але він став плутати, хто тут чий. Щезла, розвіялася колишня єдність цих двох пар.
На "Сонячному" було неспокійно, але ж, врешті, на ньому все було гаразд, і корабель ішов у напрямку земної орбіти.
Артур сказав від пульта:
— Послухайте, коли мене не зраджує пам’ять на отакі штуки, то ми зустріли вельми противну машину. На вигляд це — глобальна антиракета довготривалої дії з атомним зарядом, самоприскоренням і самонаведенням. Останні екземпляри цих іграшок були створені років із тридцять п’ять тому. Не виключено, Що вона нас зафіксувала і женеться, щоб знищити.
Було чути, як дихає Лі. Мар’я зацікавлено розглядала товариство. Родіон закрив каталог, пбгладив долонею лискучу палітурку. Голос Артура прозвучав сухо, переконано:
— Якщо я не помилився, такі антиракети вибухають, ‘ коли наближаються до цілі на відстань до півкілометра.
Сили вибуху вистачає для ліквідації будь-якого об’єкта в атмосфері або космосі, однаково. — Він розвернувся разом із кріслом — спиною до пульта, обличчям до людей. Маленькі очиці під рудими бровами були гарячково пильні. — Джефе, до зв’язку, Екстрений виклик бази і повідомлення про подію. Нехай подадуть свої міркування. Поки вони будуть там сушити голову, ми спробуємо втекти. Можемо дозволити собі прискорення у дві або, щонайбільше, три десятих. Після цього лишиться мінімум пального для гальмування і приземлення — і ніякого резерву... Найменша перевитрата — і ми не зможемо вернутися на Землю. Це треба знати.
Джеф увімкнув радіоапаратуру. Він схилився над пультом зв’язку поруч із рудим командиром, як величезний чорний знак питання. Обидві жінки разом глянули на другого пілота, той підвівся, встромив руки до кишень, ступив кілька кроків по відсіку — пружних кроків у обмеженому тяжінні, зиркнув під стелю, де провислії гімнастичні снаряди, ніби оце збирався ухопитися за держаки еспандерів. Родіон знав, що в кораблі чекають його слова, — останнім часом це стало звичкою, і це трохи тішило самолюбство другого пілота і дратувало командира. Родіон сказав:
— Командир має рацію. Використати весь резерв пального. Тільки ж, любі мої, треба враховувати таку можливість... Таку можливість, що антиракета повторить наше прискорення.
— Так. Це може бути, — сказав Артур напружено. Мар’я сумно спитала:
— І тоді... все?
— Так, — сказала Лі. — Ти, Мар’є, маєш рацію: тоді — кінець.
Джеф працював у телеграфному режимі, він увімкнув динаміки, і всі чули, як писклявою морзянкою "Сонячний" кличе свою планету, і той голосочок тріскотів на тлі радіошумів Всесвіту, наче вітер шурхотів степами, збігала морська хвиля дрібною галькою і м’яко сичала... Артур наказав: