Антиракета сховала вусики. Лівий локатор перестав зважати на існування "Нейтрино". Примітивний електронний мозок прийняв остаточне рішення.
— Все, — видихнув Артур.
Наче на підтвердження цього вироку, нараз облетіли всі вогненні пелюстки на малій ракеті, і виснажений некерований "Нейтрино" поплив у безвість. Його провели жахним мовчанням.
Артур сказав:
— Вони вміли робити розумну зброю.
Люди, які зробили антиракету, були керовані страхом і ненавистю. Бо той час, що створив їх самих і металеве страховисько, конав. Час нервового світання історії. Жадібність, егоїзм, підступність, владолюбство, суцільна і нескінченна брехня і найвища ступінь канібалізму — наро-дож’ерство — все це впродовж віків труїло людські душі, труїло води й повітря планети. І, конаючи на світанні, той час пожбурив у Простір згусток смертної люті. Він домчав аж сюди, вистежив ціль, погнався за нею і — ось уже наздоганяв.
— Всесвіт — це і є смерть, — сказала Лі.
Джеф недовірливо і з жалем подивився на дружину, похитав головою, потім мовив відсторонено:
— У північній півкулі зараз весна. Міста вже не сірі: кожна стіна здобула колір від сонця, води голубіють, земля зеленіє.
— Люди надвечір п’янішають від повітря, — сказала Мар’я.
Джеф додав:
— А мій старий виходить у поле і нюхає землю.
— Я хочу понюхати землю! — вигукнула Лі. — Джефе, чому ти мені ніколи не казав, що землю можна нюхати?! Не ту, що з великої літери, а просто... жменю землі. Як вона пахне? Все життя дивилася в небо, а треба було під ноги. Під ногами буває трава.
— І жовті кульбаби, — додала Мар’я.
Лі дивувалася:
— Ти щось плутаєш. Хіба вони жовті?
— Жовті. І вже з’явилися сонечка — божі корівки.
— Божі корівки! — скрикнула Лі. — Уявляєте?!
Родіон обм’як у кріслі, розслабився. Лінькувато сповістив:
— Один англієць обіцяв мені дістати поштову марку тифліської міської пошти. Їх кілька на цілий світ. Колись за таку марку англійський король відправив російському цареві полк шотландських стрільців.
Артур підвівся, вийшов на середину приміщення. Він промовив:
— Родіоне, твоя вахта! — пробіг очима по обличчях екіпажу. — Усім повернутися до справ і режиму. Якби Інтернаціональна Рада не мала запасного варіанту, вона б не радила нам ризикувати малою ракетою. Джефе, повідом базу про невдачу, десь на ранок ми знову почуємо Землю. — Артур підвів голову і посилив голос: — А як і не почуємо! Нехай кожен із нас згадає, як ми пройшли крізь "вовчу зграю" — цього не можна було зробити, а ми зробили. Нехай кожен ще раз подумає, які діяння звершив "Сонячний" у цій експедиції. Нехай пам’ять про наші звершення надихає вас у новій боротьбі! Ніякого розпачу. Ніякої розгубленості. Командир вірить екіпажу, екіпаж вірить командирові. Це значить, що воля кожного члена екіпажу втілена в командирові, що воля командира стає волею кожного..Все іде як слід!
І командир вийшов.
Родіон подивився із співчуттям на командирову Мар’ю, Джеф мовчки глянув на Родіона, і тільки Лі прошепотіла:
— Він вдався до такої примітивної тріскотняви... Навіщо? Це ознака безпорадності?..
Мар’я ніжно стисла долонями скроні подруги:
— Ходімо, любенька?..
— Облиш мене, — сказала Лі, але підкорилася. Вона хотіла спати і боялася своїх сновидінь. Бо зрозуміла, нарешті, що хвора. Як і Артур.
Але втома здолала, сон підім’яв — і відразу продовжився той самий кошмар, ніби він чекав, зачаївшись, за найближчим порогом свідомості. Власне, вона й цього разу не вловила химерного переходу від реальності до гнітючої маячні. Просто раптом відчула й побачила себе у дверях командирової каюти, і зневажливо згадала смішну етичну умовність, схожу на прозору фіранку на вікні: "Не заходь, бо він не твій..."; варто було лиш простягти руку і відкинути вигадану перепону. Бо їм двом треба було остаточно розкувати думку і врешті таки зрушити з місця.
Далі вона крізь сон буцімто усвідомила своє коротке вагання і, легко його подолавши, таки зайшла до каюти командира. Озирнулася, притулила за собою двері. Простягла до Артура руки — наче немовля, кликала його до себе.
— Трусяться жижки? — всміхнувся Артур.
— Вже перетрусилися. Ходи сюди. До мене. Тепер усе одно, я тепер твоя, так я схотіла. — Вона припала до нього, притислася, жадібно вп’ялася в його рота.
Він заціпенів.
— Ну ж бо!
Щелепи його наче наливалися чавуном. Ластовиння темнішало. Він легко відірвав від себе Лі, посадив її на койку.
— Ти моя, це саме собою, але не на часі.
Очі її були безтямно-розпачливі. Він чекав, аж поки в них зажевріло почуття: нерозуміння, благання. Сказав:
— Нічого не змінилося.
Вона повільно стулила повіки. Він продовжив:
— Насильство — нормальний спосіб життя сильних людей. Вбивство — доля найсильніших.
— Джеф зостався на борту, — Лі говорила тихо, не розплющуючи очей. — "Нейтрино" більш немає. І вони ніколи не сплять одночасно всі троє.
— І все ж таки нам доведеться їх евакуювати.
— Силоміць? — Лі нарешті глянула йому в обличчя. — Я не зумію фізично. Ти зумієш? Дивитися в живі очі твоєї дружини, в очі Мар’ї, ніжної, слабкої, — і викидати її за борт?
Десь отут кричуще обурення болючим зойком врізалося іззовні в її сон, і вона зробила виснажливу спробу прокинутися, але їй вдалося тільки кволе, немічне зусилля, і вона знову полетіла у безодню кошмару.
— Треба, щоб вона викинулася сама, — казав Артур. — Треба її умовити. Умов!
— Ти забув, що збожеволіли ми, а не вона.
— Ти хитріша. Зроби. Умов.
Вона з відразою дивилася на нього. Дружина кришталево-чистого Джефа гидувала собою і командиром, але обоє вони вже не могли спинитися. Отой згусток чорної люті, що наздоганяв корабель у просторі, насичував безодню злом. Артур нагадав:
— Я заступаю Родіона о четвертій ночі, і він іде спати. Джеф тим часом спатиме до восьмої ранку. Такий сьогодні графік. Ми повинні все зробити між четвертою і восьмою. Іншого шансу не буде.
— Я зрозуміла!.. — простогнала Лі.
Вона врешті опам’яталася. Лежала у мовчазному розпачі, думала про себе і Артура — не тих, із марення, а справжніх.
Їм не можна зоставатися на кораблі. Поки ще є воля і свідомість, — треба діяти.
6
Ледь чутно скрекотала клавіатура під пальцями Чорного Джефа, і водночас Джеф щомиті відчував весь "Сонячний": знав, що Лі мучать сновидіння, що Мар’я працює у Центральному, а Родіон сидить біля пульта — за всіх умов на борту незмінно витримувався священний ритуал вахти, котру і без людей завжди несли автомати...