Повернулися на борт, розташувалися на койках, щоб перечекати розгін. Артур сам заступив на вахту й увімкнув маршові двигуни. Розпочалися маневр і прискорення. Здається, Родіон і Чорний Джеф одночасно відчули, що це не той маневр. Джеф з’явився в Центральному відсіку, відцентрова сила притискувала його до стіни, він і ліз по стіні, як муха, добирався до пульта, за яким сидів несамовитий командир... Артур зневажив програму, матеріальні можливості, здоровий глузд і повертав "Сонячний" на орбіту Церери.
Навіщо він це робив? Не інакше, як для самоутвердження після тяжкої пригоди на астероїді. Родіон і Джеф запропонували Загальну раду, щоб усунути Артура від командування і розпочати завершувальний етап експедиції. Лікарка "Сонячного" Мар’я офіційно проголосила, що Артур повинен вимкнутися з роботи для невідкладного лікування нервової системи. Тоді Артур сказав:
— Не треба ради. Я ще командир, і ось мій наказ: на вимогу лікаря експедиції я починаю лікування; на час своєї хвороби обов’язки командира покладаю на другого пілота Родіона, а його заступником призначаю кореспондента-оператора Джефа. До виконання обов’язків повернуся після одужання. Все.
Родіон і Джеф зняли свою вимогу. А за два тижні командиром знову став Артур. Він тепер був здоровий, врівноважений, вольовий, — але, можливо, тільки для спокійного перебігу подій. Оце й мучило Мар’ю останні дві доби, це тривожило Родіона, і саме це змусило людей насторожитися, коли постало питання: хто ж таки поведе "Нейтрино", щоб відманути антиракету від "Сонячного"?
І першим сказав другий пілот Родіон:
— Артур зробить це краще за мене.
Командир з подякою, стримано і ґречно, похилив вогненну свою голову. Він сів до пульта. Здавався навдивовижу спокійним. Діловито запитав:
— Роді, як би це робив ти?
— Послухай, — сказав Родіон. — Перше, я виводжу "Нейтрино" із "Сонячного" і легко підгальмовую. Він відстає від нас і зближується з антиракетою. Це буде найтрудніший момент — не підійти занадто близько, щоб не викликати передчасного вибуху, і все ж таки підійти близько і переключити увагу антиракети на "Нейтрино". Шістсот — мінімум п’ятсот п’ятдесят метрів.
— Так, — кивнув Артур.
— Друге. Прискорюю "Нейтрино" і, коли бачу, що антиракета рушила за ним, поволі нарощую швидкість.
— Поволі. Починаючи з двох-трьох сотих.
— Третє. Прискорюю "Нейтрино" і, ведучи за ним антиракету, ухиляю обидва апарати з нашої траєкторії.
— Так, — сказав Артур.
— Четверте: за п’ятнадцять-двадцять кілометрів "Нейтрино" гальмується, антиракета його наздоганяє і обидва апарати припиняють своє існування. То буде приємна мить, хоча мені шкода нашого малюка.
— Цілковита тотожність оперативних планів, — вагомо промовив Артур. — Я починаю.
Він поклав руки на пульт. Засвітив екран. Антиракета здавалася нерухомою, але люди знали, що вона мчить крізь порожнечу трохи швидше за "Сонячний", тільки на око це було, як посування годинникової стрілки.
Тиша у відсіку. Почулося металеве клацання: то "Нейтрино" вийшов із пазухи корабля у простір. Вперше без людини на борту. І знову тиша, крізь яку струменіли хвилини.
— Він... — війнув шепіт.
На екранах, дуже близько, з’явився бік малої ракети, у гальмових соплах світилося полум’я. За кілька хвилин весь "Нейтрино" вмістився на екрані, він помалу відставав від корабля. Артур за пультом був як металевий, тільки пальці точно рухалися над клавіатурою кнопок і зіниці тремтіли, вимацуючи прилади. Голова скидалася на червоний факел.
Напруга мовчання стомлювала. Родіон позирнув на Джефа:
— Що ж це ми рятуємо: справу чи життя?
— Усе разом! — Джеф розвернувся до Родіона, хоча очі його припеклися до екрана. — Споконвіку себе питаємо: навіщо ми? Ось воно — підніжжя істини: коли пращур зліз із дерева і підняв із землі палицю — то був перший крок сюди. У Всесвіт. Ми тут — і це й досі лише перші кроки. Ми не діти природи, ми — самоусвідомлення і творчий розум природи.
Мар’я закликала:
— Дивіться!
"Нейтрино" задкував до антиракети. Вона поки що не помічала приманки.
— Навіщо ж природі самоусвідомлення і творчий розум?.. — скептично прошепотіла Лі.
— Щоб утворити спілку цивілізацій Всесвіту. І щоб згодом розпочати перетворення всього сущого за велінням розуму.
— Боже мій! Джефе! Які порожні слова!
— Це є найвища істина людського буття.
— Дивіться!.. — скрикнула Мар’я.
Антиракета ожила. І всі погодилися, як слушно Лі порівнювала її з живою істотою. Обидва локатори, схожі на круглі очі великої комахи, ворухнулися. Спочатку майже непомітно, потім жвавіше вони по черзі поглядали на "Сонячний" і "Нейтрино". Врешті, ліве око спинилося на малій ракеті, а праве, здригаючись, все ще гляділо сюди. Це нагадувало розгубленість і нервування.
— Ой... — шепнула Мар’я.
Праве око також прикипіло до "Нейтрино". Антиракета зробила майже невловимий порух до нього, під "Нейтрино" коротко спалахнули вогники прискорення — і згасли. Обидві машини поволі зсунулися з центру екрана.
— Яке видовище! — збуджено вигукнула Лі. — Ви ж усі чули, що тут наговорив мій чоловік!. Оце вам спілка розумних істот Всесвіту! —-
— О ні, — мовив Джеф. — Це земні, це ще земні діяння!
— А кінцева мета твого перетворення всього сущого?!
— Кінця немає/
— І Час? І Простір?
— Що це...
Антиракета припинила своє посування до "Нейтрино".
Правий локатор, повагавшись, знову уп’явся в "Сонячний". Артур спинив піалу ракету, відгальмував назад, щоб прикути увагу антиракети, і знову повів її вперед.
І тоді на кораблі побачили, як із боків боєголівки — цього хижого носа — вистромилися два металевих вусики. Вони заблищали у чернечі двома білими волосинами. Вони ворушилися.
В тому було стільки живого смислу, що вії Мар’їні від жаху розчахнулися і навколо великих сіро-синіх кіл оголився білок. Лі нахилилася вперед, опустила голову й дивилася на екран з-під густих брів, ладна щомиті сховати очі від видовиська.
Артур промовив неголосно, але тиша аж вибухнула його словами:
— Вона порівнює маси. Вона вміє вибирати ціль.
Антиракета поверталася носом до "Сонячного". Артур вертав "Нейтрино" і відводив убік, розвертав і з боку в бік маяв перед боєголівкою на мінімально можливій відстані — щоразу страховисько лише косило на маленьку ракету оком і продовжувало свій шлях. Це тривало з півгодини. Артур уже не здавався металевим, пальці його бігали по пульту легко і звично.