То почалася війна, й ватаг Штефан Мочерняк звелів Дмитрикові й спузареві Іванові класти дошки на дилини в гуртожитній кліті, чей можуть леда день прийти сюди вигнані із Срібної землі закарпатські вояки – уцілілі й поранені, й доведеться Штефанові виймати із сховку пістолі, призначені для ведмедів, щоб оборонятися перед шандарами – угорськими й польськими, бо може й таке статися, що вийдуть вони до вогенного пограниччя.
Війна в Срібній землі як раптово спалахнула, так і стихла; ще впродовж двох днів чутно було короткі перестріли, а далі стало глухо в горах, і той спокій для Штефана, та й для Дмитрика – бо що неньові, то і йому – був украй тривожний, і почували вони себе так, ніби опинилися в густій мряці, що німо запала на верхи й доли сизою непрогляддю, в якій немає ні напрямку, ні висоти.
Тільки спузар Іван непорушно чапів купиною над ватрищем, і нічого, крім вогню, що ледве тлів і випростовував стовпик диму до отвору в даху, його не обходило; той Іван гейби не мав обличчя, а тільки сіру машкару, з якої прозирали більматі очі, і впевнювався з кожним днем ватаг, що то не парубок з Теребіжа приплівся до нього на службу, а болотний арідник приповз до колиби, й не знає він людської мови, бо ніхто від нього ще й слова не почув; а коли спузар засинав біля ватри, Штефан деколи пильно приглядався, чи не визирають з його порваних постолів чорні копитця, й не раз хотілося йому стягнути кучму з голови спузаря й намацати пальцями в завошивленому волоссі тупі ріжки, та не робив цього, добре знаючи, що навіть якби й був Іван арідником, то ментрожити його не варто, бо чортівське плем'я помагає в господарстві, аби тільки його чимось не роз'юшити…
Повзли дні в липучій тиші, а Штефан усе поглядав на захід, очікуючи, що хтось із кривопільських Гулейчуків, бистреньких Баб'яків, ілинецьких Петришиних та зеленчуцьких Шумеїв, які напровесні подалися воювати на Закарпаття, таки переступить колишню чеську границю, до якої – подейкували чабани, котрі, минаючи Веснярку, добиралися до своїх полонин, – підходять мадярські пограничники, щоб встановити з поляками спільний кордон. Бо прем'єр Карпатської України Волошин і командант Климпуш покинули Хуст й опинилися в Празі, а на карпатських січовиків пішло сорок тисяч мадярського війська – і вчинили вони страшну масакру на Красному полі біля Хуста. Кілька сотень січовиків, а теж галицьких добровольців полягло, і як уже не збиткувалися мадяри над живими і мертвими! А більше тисячі перейшло на румунський бік, і ще не знати, чи не передадуть постолешники мадярам наших хлопців… Та вже втікають інтерновані вояки з румунських таборів, добираються до польського кордону – й може таке статися, думав Штефан, що хтось із тутешніх леґінів вернеться на Веснярку, звідки вони подалися місяць тому в Срібну землю воювати за окраєць України. А тут, у Чорногорі, – дим та й нитка, тут є де сховатися від польських шандарів.
Й не забарилися карпатські стрільці й галицькі добровольці: прийшло їх зо два десятки, обдертих і роззброєних, на Пилипову полонину – три брати Гулейчуки з Кривопілля, Микола Грабар із Зеленої – цих знав ватаг, і ще гурт незнайомих хлопців: привів їх хорунжий – красень Петро, у мазепинці й засмальцьованому стрілецькому мундирі, з топірцем у руці – закарпатець з Колочави.
Два дні відпочивали вони в гуртожитській кліті, що її поспіхом обладнав ватаг, сподіваючись пришельців; усі разом з хорунжим напевно походили з опришків, й подумав Штефан Мочерняк, що не мине йому плазом, якщо, не дай Боже, приплентається в полонину ґазда Пилип, який з давен-давна мав погані порахунки із збойниками.
То порадив Штефан хлопцям, щоб забиралися з Веснярки на Чорну гору, в ті недоступні недеї, де печер і довбушівських комор много – там перебудуть до осені, а далі як Бог дасть. Нині така непевність у світі – не знати, що й з Польщею станеться, бо он німці вже повоювали чехів і на тому не зупиняться: переможець, як той картяр, не припиняє гри після першої і другої, і третьої взятки… А від Чорної гори недалеко Зелена, там свої люди, якось допоможуть…
Послухався Штефана хорунжий Петро, з дякою взяв від ватага пістоль, на ведмедів призначений, бо ж зброю румуни забрали, залишили йому лише прадідівський келеп, й повів він недобитків на Чорну гору, в найпропасніші карпатські ізвори. Вислизнули втікачі в саму пору з Веснярки: налетіли в полонину польські шандарі, перетрусили колибу, гуртожиток і стаї, та жодних вояцьких слідів не знайшли й забралися – тільки й того, що якийсь заюшений злістю поліцай ждюхнув Штефана в груди кольбою, аж той на землю повалився, дякуючи проте в душі Богові, що на тому стало.
А на другий день після жандармської облави прибрів до стоїща Пилип Апостол, бо приснився йому сон, нібито з димом пішла його колиба і всі статки. То аж зів'яв з утіхи, дізнавшись, що все обійшлося миром, і запитав у Штефана:
"А ті приходили? Лиш не викручуйся, правду кажи!"
"Та були… Але вже їх нема".
"А куди пішли?"
"Та на Чорну гору, де їм ще сховатися?"
Довго сопів Пилип і смикав вуса, а потім сказав таке, чого ніяк не сподівався почути Штефан від фудульного ґазди:
"Най ся страчу… Якби, коли вже худобу виженуть на пашу, прийшов хтось із них зголоджений, то дай йому якийсь там гарнець бриндзи. З мого паю… Як-не-як, а за Україну воювали".
Минуло Зміїне свято – рівнодення, й десь там, на долах, вже прокололося із землі лічниче зело, а гори почали молодитися на весну: набухало ялинове гілля м'яким жовтуватим чатинням, зачервоніли гілки свиду, підвів свої кучері до неба чорний заросляк, царинки замаїлися синіми бриндушами й заталаніли на схилах підсніжники, опустивши долі в тузі за зимою білі дзвіночки.
Й Дмитрика поманили до себе пропахлі свіжою живицею бори, якими понижче заросляка оперезалася Попова гора, немов березівська молодиця темнотканою опинкою на Великдень, й хлопчина рахував дні, а то й години, що зосталися до неділі, коли неньо одягне новий вибиваний кептар, крисаню з павою й ходитиме повагом довкола стоїща, вдивляючись у закарпатську синяву, аж поки вона не почне виїдати очі – чи не уздрить когось, хто нипає рагашами, прокрадаючись на польський бік. Й наслуховуватиме ватаг хоча б тихого тріскоту сухого галуззя в низовинах, зарослих лісом, – немов на чатах пантруватиме Штефан недільні гори. А для Дмитрика настане воля, і неньо й слова не скаже, коли хлопчик покотиться царинками, немов клубочок, аж поки заховається в густому борі, звідки цілий тиждень озивався до нього Полісун, запрошуючи до забави. Свисне, гукне Дмитрик, а лісовий бешкетник відізветься, й розкотиться відлуння увсібіч, а ти вгадай, у якому дуплі він засів. Проте хлопець чуйно наслуховувати буде, щоб таки добратися до нього й уздріти волохатого й збитошного Полісуна… Але як непричком перейде дорогу рогатий Чугайстер і заграє на сопілці, то Дмитрик умить забуде про Полісуна, пуститься з Чугайстром у танець і доконче перетанцює його, щоб утвердитись у своїй молодій силі; а вже як Стрибог нашле на нього своїх онуків – аби лишень не Шарґуна і не Смерча, а Буревія, Вихора чи Крутія – ото буде диво, коли застугонить, зашумить, заклекоче весь бір, і той величавий лісовий хорал дійме невимовною втіхою хлоп'ячу душу, аж та втіха, диви, й бризне сльозами з віч.